Дмитро Білий - Волонтер

— Інгуло! Інгуло! — чулися радісні крики. Чоловічі й жіночі. Але в них майже не було нічого людського. Здавалося, вони лунають із якихось потойбічних вимірів, які раптом розкрилися й випустили в цей ліс цілу зграю зловісних істот… І ці істоти зараз переслідували її, Інгулу…

Дівчина, ледь переводячи дихання, вибігла на невеличку галявину, укриту високою травою. Місяць байдуже освітлював її бліде обличчя, тіло, ледь укрите подертою сорочкою, червоні смуги від ударів гілок, якими були вкриті руки й ноги. Інгула завмерла. Раптом вона збагнула, що навколо дуже тихо. Незбагненно тихо. Хіба що приглушено дзвеніло нічне повітря. І ця ненормальна тиша лякала найбільше. Інгула обережно вийшла на середину галявини, виставивши кинджал перед собою й так стояла декілька хвилин, напружено вслуховуючись у тишу. Жодного звуку…

Невже все завершилося? Невже їй вдалося втекти? Дівчина полегшено зітхнула…

Раптом їй здалося, що прямо під ногами в неї у траві сковзнуло довге й тонке чорне тіло змії. Вона перелякано стрибнула вбік, але не встигла — щось довге, гнучке й жорстке міцним зашморгом затягнулося на її щиколотках. Інгула впала навзнак і, відразу занурилася у високу траву. У ту ж мить високі стеблини впилися в її тіло й голову, обплутуючи їх гострою сіткою. Утікачка заборсалася, намагаючись виплутатися із пастки. Вона дерла на собі траву, несамовито звивалася, відчуваючи, як її тіло все більше й більше втрачає можливість рухатися.

Кинджал випав із спітнілої долоні. Інгула рвучко повернулася набік, намагаючись дотягнутися до нього. Вона побачила ==СВОЇ НОГИ — уже ДО СаМИХ КОЛІН її МІЦНО СПОВИЛИ ЗМІЇ. Ні, не змії, швидше якесь коріння — живе, гнучке, укрите зеленими плямами, — воно рухалося по її ногах, стягуючи їх своїми кільцями. Інгула схопила кинджал, стиснувши зуби, спробувала лезом розрізати ці жахливі пута й завмерла — з усіх боків між травою до неї підбиралися інші змії-корені… Дівчина спробувала рубанути кинджалом найближче з них, але лезо лише сковзнуло по його шорсткій поверхні, а за секунду коріння вже охопило зап’ястя жертви… Від болю і страху, який паралізував її сильніше за будь-які пута, вона знову вронила кинджал, і той остаточно щез у траві… Інгула не витримала й закричала, відчуваючи, як все нові й нові корені обплутують її руки, плечі, груди, із безжальною та нестримною силою занурюючи її у трави…

Вона ще намагалася звиватися, але, коли кожне нове кільце затягувалося на її тілі, рухи полонянки ставали все слабшими і слабшими… Інгула вже не кричала. З її грудей, стягнутих путами, вихоплювався лише слабкий стогін. Вона відчувала ці пута… Вони були живі й безжальні. Вони ворушилися, повзли по її тілі, огортаючи руки, пальці, запобігаючи кожному її рухові… І ще… Інгула відчувала, як ними пульсує дика й зловісна енергія, котра передавалася їй, примушуючи безпомічне тіло вібрувати в нестримному й несамовитому дрижанні… Дівчина лежала горілиць, і її очі сліпив місяць, що завис прямо над нею. Спробувала відвернути голову, але тонке коріння миттєво обкрутилося навколо її голови і шиї, стеблини трав вплелися в її волосся. Ліс раптово перетворився на похмурі непролазні хащі з покручених дерев, помережаних густими заростями папороті. І він дихав. Щось велетенське повільно рухалося в ньому. Воно очікувало на жертву. І цією жертвою була Інгула…

Трави під дівчиною повільно зарухалися, і їй здалося, що вона безпомічно гойдається на поверхні води, яка несе її до страхітливого виру. Бранка спробувала знову закричати, але товсте коріння закрутилося навколо її рота. Корені і стебла трави повільно, немов дорогоцінне підношення, затягували свою жертву туди, звідки доносилося страшне дихання лісу. З очей дівчини котилися сльози. І скрізь їх прозоре марево і ґрати довколишньої трави вона побачила постать на протилежному краю галявини. Це був Даміан… Одяг на ньому був весь подертий і скривавлений, у руках він стискав уламок меча. Лицар тяжко дихав і розширеними, майже божевільними, очима дивився на Інгулу…

«Даміане, Даміане, урятуй мене!» — хотіла крикнути дівчина, але з її рота вирвався лише стогін, сповнений благання… І тільки очі, сповнені сліз із останньою надією дивилися на лицаря, що стояв навпроти…

…Наступного дня яскраво світило сонце й весело дзвеніло повітря над степом. Над рікою коливалося легке марево. Двоє дівчат — одна білява, друга чорнява — у звичайних полотняних сорочках, взявшись за руки, повільно йшли степом. Їх обличчя були втомлені, та задоволені. Десь вдалині посеред степу чорніла рілля, по якій похмурий віл тягнув рало. Один широкоплечий чоловік напружено йшов, налягаючи на руків’я, другий направляв вола. Від ріллі спускалася по схилі прямо назустріч дівчатам молода русявка. Вона весело щось наспівувала. Побачивши дивну пару, вона зупинилася й дещо спохмурніла. Але дівчата весело привіталися із нею.