Дара Корній - Зворотний бік світла

Після вечері батько наказав відкрити дзеркала в Центральній Залі. Стіни Зали Храму були повністю завішані чорним шовком. Під ним подекуди ховалися дзеркала. Відображення інколи відволікає від важливого. Покривала впали, і простір зали наповнила чарівна органна музика, яка виливалася в залу зі свічад. Великий дубовий стіл та лави щезли так швидко та несподівано, що й ніхто не помітив. Натомість гвинтовими сходами зашаруділи-зашелестіли вбрання, почулися легкі кроки, потім стриманий жіночий сміх. То був батьків подарунок усім на честь повернення сина — молоді дівчатка з найрізноманітніших світів, яких спеціально навчали мистецтва дарування тілесної насолоди. Стрибог доволі стримано відповідав на жіночі пестощі, натомість його друзі та й сам батько, здається, віддавалися тому шалу хіті та бажання, що разом з солодом жіночого тіла розлилися Залою.

Стрибог непомітно вислизнув із Зали та зайшов у батьків кабінет. Довго стояв перед книжковою шафою, вчитуючись у знайомі назви книг. Але то відбувалося мимохідь, думки блукали геть в іншому місці, питання роїлися в голові. Дивно, але його не заводила і не збуджувала атмосфера зали, зараз йому не хотілося жодної з тих жінок, окрім Птахи. А був час, коли він втікав від неї до тіл отаких красунь — звабливих, ідеально збудованих, легкодоступних, без вивертів у голові. А зараз, тут, де він завжди відчував бажання володіння, його вогонь горів тільки для однієї, а вона — далеко. Батько знає, де те далеко, батько мусить знати.

— Так, я знаю, — почулося за спиною.

Озирнувся. З келихом тернового вина в руці стояв грізний Мор.

— Батьку, я маю до тебе розмову, тобто проха… — не договорив. Мор підняв руку.

— Звичайно, ми ще поговоримо. Давай завтра вранці. Повір, вона нікуди не дінеться. А зараз я хочу зробити тобі подарунок. Пригадуєш, про що я просив тебе востаннє, коли ми розлучалися?

Мор зробив паузу, даючи можливість сину відповісти.

— «Не дивися їй в очі», — на диво твердо відповів Стриб, не відвів погляду і не знітився.

— Я повторюю і цього разу. Не дивися їй в очі, тільки цей вечір — до ранку.

Мор поставив келих на стіл, ляснув у долоні, двері його спальні відчинилися, і з них вийшла Птаха. В довгій чорній оксамитовій сукні, виріз на грудях звабливо привідкривав до половини її груди, які то опускалися, то піднімалися в такт диханню. На шиї разок білих перлин, такий самий на руці, у вухах — сережки з перлинами. Постава, хода, гойдання голови, жінка розсміялася — зателенькали дзвіночки. То був сміх його Птахи. Вона так ніколи не вбиралася, але ж все колись буває вперше, і, можливо, вона зробила це для нього, але ж… Утім, чи не все одно зараз? Хай ілюзія, фантом — байдуже, він так знудився без неї. Чоловік рвонувся до жінки, але міцні руки батька перехопили його. Мор підтягнув синове обличчя майже впритул до свого, так, що той відчував легкий запах пороху, яким завжди пахло від батька, і зашепотів ледь чутно:

— Не дивися їй в очі, сину. Іноді ілюзія може бути ліпшою за реальність — перевірено на собі.

Він не дивився в очі Птасі чи не Птасі — не знав. Свічки в батьковій спальні були розставлені так, що він міг бачити лишень жіноче тіло і то було її тіло, він відчував запах жінки, і то був запах Птахи, він чув її сміх — і то була найліпша музика, мед на його зболену душу. Пристрасть вирувала в тій кімнаті, він впивався її тілом, і йому було мало, він володів своєю Птахою, і здавалося, що це триватиме вічно. Коли, зморений пристрастю, він нарешті заснув, йому наснився сон. Смерч у його хатинці в Яровороті, смерч, вичаклуваний Птахою, що дзвенить її сміхом. Він прокинувся від розпачу та болю — ілюзія, створена його батьком, була неповною. Жінка поруч поворушилася і потягнула руки до нього, звабливо засміялася. Стриб потягнувся назустріч, захлинаючись тим сміхом та знанням, що теперішня Птаха не може сміятися — свій сміх вона залишила в Яровороті. Чоловік повернув обличчя жінки до себе і скам’янів. То була не Птаха, як дві краплі схожа на неї усім — риси обличчя, манера кліпати, покусувати нижню губу… Але, так, батьку, так! «Не дивися в її очі», бо то не Птаха. Фатум. Але цього разу він і не порушив обіцянки. Ілюзію зруйнував сміх.

Він стояв перед дзеркалом у залі — було порожньо. Гості розійшлися, Храм спав. Він дивився на своє відображення і торопів — лють затоплювала його серце. Лють, бо навіть пристрасть та володіння жіночим тілом не заспокоїли. Він знайде її і тоді… Стриб дивився на своє відображення в дзеркалі і бачив, як на його шиї починає з’являтися родовий знак Чорнобогів — сварга смерті. З тим знаком він прийшов на світ, то була наче ознака влади, батько так пишався тим — його син успадкував і могутність Чорнобогову, бо хоч сам і мав той знак, але він у нього не був таким чітким. Коли Стриб разом з Птахою вирушив до Яроворота, той знак почав пропадати-танути і, врешті, через певний час, здавалося, назовсім зник, і ось він знову на тому ж місці, можливо, не такий чіткий, але на місці, як у старі добрі часи.