Дара Корній - Зворотний бік світла

Зазирнула в ті очі і… І побачила там спотворену вивернуту душу недолюдини. Що зробила ця жінка зі своїм життям, як його спотворила? Баба Валя стояла перед сімнадцятирічною дівчиною перелякана та безвладна. Чіпкі очі малої не відпускали. А Мальва дивилася на неї і розуміла, що не може також відірватися зараз від того видива та страшного знання, яке вперше відкривалося перед нею. Навіщо та жінка добровільно це вчинила із собою? Чи вартує примарне щастя такої заплати?

Миготять, мов кадри кінофільму, уривки чужого життя, складаючись у дивну й гірку історію. От перед Мальвою молода Валюшка, котра за розподілом після закінчення технікуму попала до Львова. Валюші подобається місто — після закіптюженого та насупленого малесенького Єнакієвого воно здається казковим, наче зійшло з картинок бурдівських журналів. Поселили її в гуртожитку, разом ще з трьома такими ж молодими спеціалістками, забезпечили такою-сякою роботою, технолог на кондитерці, зарплата невеличка, та й цього нерозбещеній матеріально Валентині вистачало цілком. Трішки заздрила дівчатам-співмешканкам, яким допомагали і грішми, і харчами батьки. Валька ж з багатодітної сім’ї (шестеро братів та сестер), мама — прибиральниця в школі, тато — шахтар, що любить зазирати в чарку і половину своєї зарплатні завше пропиває, списуючи все на важку працю. Злидні ніколи не виходили з їхньої хати. Тож родина згадувала про старшеньку доньку та сестру дуже рідко, як і вона про них. Батьки були щасливі, що позбулися одного зайвого рота і що дитина не клянчить грошей.

У гуртожитку завжди звикли усім ділитися, слово «чуже» тут рідко вживалося, натомість «наше» — то майже молитва. Валюшка мала і модні туфлі на високих підборах, хай одні на весь поверх та все ж, і модне ситцеве платтячко півкльош, це вже на кімнату одненьке, а в кімнаті їх четверо, і хустинка-газівочка французька на шию. І ти розпускаєш своє розкішне довге руде волосся й біжиш щасливо з дівчатами в кінотеатр «Київ» на індійське кіно, мріючи про таке ж кохання і про можливість стати, бути, перетворитися на незаконнонароджену доньку якогось раджі, чи в Стрийський парк у кінотеатр «Львів» на «Фантомаса», і все це на останній сеанс. Або йдеш на Високий замок на печені кури, а потім ви до ранку гуляєте парком і співаєте-співаєте-співаєте, і вам тоді підспівують і хлопці з фабрики, і небо, і місяць, і тоді тобі здається, що вам належить цілий світ, ну принаймні маленька його частина, та, що світиться-мерехтить там внизу, біля підніжжя Високого замку.

Стрімко біг-спотикався-йшов час. Подруги виходили заміж і переїжджали жити до своїх коханих, хто вертався додому, хто перебирався в сімейний гуртожиток, хто в інші міста, села, народжували дітей, розлучалися. А Валюшці не щастило — кохання не приходило і все. Відчувала себе наче обділеною. Кавалерам подобалася ця рудоволоса неприступна гордячка. Не один зітхав сумно, отримавши відкоша. Валюшка ж вперто виходити заміж за абикого не поспішала. Чекала того, єдиного, відкладаючи вбік сумніви, гіркоту. Одного разу її сусідка по кімнаті Галюся, чи не єдина зі старої компанії, яка залишалася незаміжньою, привела до них молодого юнака.

Валя тільки раз глипнула на хлопця й обімліла. То був той, кого вона чекала всі ці роки, не виходячи заміж за обіцянки, казкові слова та великі гроші. Красивий чорноокий Василь, інженер з окремою квартирою і постійною львівською пропискою, був не таким, як усі її кавалери, був геть іншим, наче з іншої планети. Валюшка слухала його розмови-оповіді та мліла від щастя. Серце шалено калатало у грудях від кохання та жаги. Але він був байдужим до неї. Бо кохав Галюсю, малу, кирпату, сіру мишку, її так і називали навіть у очі, «наша Мишка-норушка — Мишка-Галюська». А чим вона ліпша від Валі? Навпаки, в усьому програє. І зовнішньо, і розумом, і як господиня. Ні борщу зварити, ні вареників до ладу зліпити. Зате писала якісь там божевільні, дивні вірші та вечори проводила з книжкою біля вікна, раз по раз витріщаючись у нічне небо. А що там можна розгледіти? Місто зі своїми вогнями заступало зорі, та Мишка щось певно таки там бачила, бо замість тортів пекла для коханого вірші. І те вариво-печиво, схоже, Василю дуже смакувало.

Як Вальку замучило те кохання! Знала — без Василя не житиме. А у Гальки з Василем справи йшли до весілля. Ходили обоє щасливі, окрилені. І чим щасливішою ставала Мишка, тим більше марніла та гибіла Валька. Перестала спати, перестала їсти. Вночі й собі пробувала дивитися у вікно на небо, але нічого, крім чорного провалля, розгледіти так і не змогла. І одної ночі з того провалля до неї наче хтось чи щось промовило: «А якби з Мишею щось сталося, Валентино, то Василь став би твій. Тільки твій!» Гнала ту думку від себе, а та назирці за нею блукала, навіть вдень, і не відпускала.