Дара Корній - Зворотний бік світла

Але Саломеїна Охрімівна так легко не здалася. І коли в садочку проводили для спецгрупи (це дітки з різними фізичними вадами — є така у садочку група) плановий медичний огляд і там були різні фахівці, в тому числі психіатри, то Саломеїна Охрімівна, наговоривши молодій «некомпетентній» Ліді Іванівні купу різних непристойностей, прикритих сорокарічним стажем, силою потягла Мальву до психіатра. Але Ліда Іванівна не здавалася, а йшла за Мальвою назирці і перед самими дверима в кабінет лікаря шепнула на вухо малій: «Мальвочко, сонечко, ти ж мудріша від Хрінонівни, правда. Зроби все правильно». І вона зробила. Бо тоді Мальва зовсім по-дорослому зрозуміла, що немає значення, якими словами ти називаєш те, про що думаєш, найважливіше, що ти знаєш, яким воно насправді є. І вона зробила все правильно, бо таких Хрінонівних у її житті буде багацько.

І як не старалася Саломеїна Охрімівна вивести малу з рівноваги дурнуватими запитаннями, нічого в неї не виходило. Лікар дав малій папір та ручку:

— Намалюй, будь ласка, мені що-небудь, Мальвочко.

Дівча сидить, малює. Він через деякий час перепитує:

— Що ти малюєш, Мальвочко?

— Я малюю сонце, дядечку! — чітко вимовляючи кожне слово, промовила мала.

— А от у мене на картинці в книжечці що дітки роблять?

— Дітки обідають.

— Добре, а якби ти з ними була, то як би ти сказала, що ви робите?

— Ми — їмо, — ідеально правильно відповідала дитина.

— А якби там була на картинці тільки Мальвочка, то як слід говорити?

— Я — обідаю.

— Молодець, яка розумна дівчинка…

Вона вийшла з кабінету лікаря і почула його діагноз, який він озвучив для Саломеїни Охрімівни:

— Вона нормальніша за нас з вами, пані. Невже ви ніколи не були дитиною?

Відтоді займенник «я» став для Мальви рідним. Зараз вона собі пояснює оте колишнє «ми» так. Одна я — та, що міркує, живе внутрішнім своїм світом, друга я — це та, що озвучує для світу те, що наміркувала перша, однак з певними поправками, тобто з поправками під людей. От і виходить — «ми». Заскладно, тож нехай залишаються «я» та «я».

Після отримання оберега Мальва ще пару днів щиро насолоджувалася чи розважалася кольоровими словами, які випурхували з уст людських. Могла легко довідатися, правду чи брехню говорять власники цих хмарок. Однак, коли постійно слухати майже під вухом, навіть уночі, чуже бубоніння, це набридає до чортиків, а ще та барвистість — від якої паморочиться в голові. З радіо чи теликом простіше — можна вимкнути, а тут… А чому б і ні? Можна спробувати. Торкнулася рукою оберега — звуки вмовкли, видиво зникло. З часом навчилася лише думкою вмикати чи вимикати, як його назвати правильно — процес, явище, талант, можливість. Фіг з ним, просто навчилася цим керувати і з ним жити. Можливо, якби поруч був учитель, який це все витлумачив, то скоріше б і дійшло, та чи цінувалося б.

Тож півтора місяця Мальва чемно вчилася, доволі обережно поводячись з тими «талантами», що впали на неї, мов сніг на голову. Важливим відкриттям для дівчини стало виявляти тих, хто не зчитувався, тобто нелюдей. Зовні — людина, всередині — вже ні. Вони вільно жили поруч, ходили, їли, спали, любили, дружили, ненавиділи, виконуючи при тім якусь тільки їм знану місію. Не лізла до них, знала — між ними також не так все просто. Зберігала нейтралітет, нічим не проявляючи себе. Бо відчувала: поки що немає ані досвіду, ані права на це.

Найболючішим та найприкрішим стало відкриття існування недолюдей, покручів. Це не ті, кого для себе називала «нелюдьми». З ними якраз все зрозуміло — просто нелюди, що маскуються зовнішньо під людей. Але ці — то геть інше. Та, напевне, все за порядком… Трапилося це одного весняного дня, коли батьки поїхали на дачу.

Слава Богу! Нарешті! Воля! Батьки чухнули на вихідні за місто. Дача — то маленька чепурненька дерев’яна халупка (чотири на чотири) і шість сотиків ґрунту між Грибовичами та Львовом. Мама кохалася в тих сотиках. Дитя асфальту, як вона себе називає, безконечно закохана в землю і все, що завдяки людській праці, наперекір здоровому глузду та логіці (поливав то все добро тільки дощ та зібрана в старі діжки небесна вода, бо ані джерельця, ані водогону поруч нема), росте-пре з неї та рясно родить. Там, на тих нещасних шести сотиках, всього понатикувано. Інколи Мальва дивується, як воно там усе поміщається, мов у дідовій рукавичці (і ведмеді, і миші): і квіти, і фрукти, і ягоди, і овочі, і дерева, і кущі, і навіть гриби. Весна в цьому році трохи припізнилася, березень видався геть паскудним, а квітень ще гірший. Тож прихід теплого травня сприйняли як благословення Господнє. І мама, запрігши до праці не тільки тата, а ще кума та куму, так би мовити резерв, кинула всі сили на польові роботи. Мальву ж оминула на цей раз «чаша сія», бо оскільки дитя у випускному класі, то в голові у нього має бути виключно навчання, підготовка до іспитів, тестувань і все таке. «Ура, слава тестам і амінь». Правда, вголос Мальва то не проказала, тільки подумала, натомість зробила виключно страждальницьке обличчя. Типу — вона з більшим задоволенням звалила б з родаками на дачку і саджала б петрушку, бульбу та буряк, аніж скніла за підручниками.