Дара Корній - Зворотний бік світла

Отож, вдало прикрившись підготовкою до іспитів, Мальва пропадала на Лідчиній мансарді. З мансарди останнього поверху легко попадаєш на дах, а там… Все — як на долоні. Розкіш.

Ох, і надивилася Мальва на всяке-різне. Краківський ринок — колоритне місце. А поруч, через стінку, так би мовити, пологовий будинок. Повнота вражень. Чорні серця, майже втрачені душі. Навіть не хотілося знати, що стає з такими, як баба Валя, по смерті. Нехай, може згодом їй хтось пояснить. Але той колоритний світ внизу не виглядав аж таким уже втраченим, бо поміж юрбою, крім звичайних, буденних, загублених, скривджених, принижених та перекривлених покручених душ зустрічалися і по вінця наповнені, ті, що сяяли. Таких, здається, називають праведниками. Вона відчувала — то вони зберігають рівновагу між тими, хто легко продається, і тими, хто ніколи про це не думає. Ті люди світилися зсередини. Називала їх для себе світлячками. До них приємно було торкатися, з ними хотілося просто так привітатися, як з давно знайомим чи з приятелем, поручкатися і якомога довше вловлювати посмішку на устах та іскорки в очах.

Краківський ринок. Різнобарв’я всього! Упирі та упирки (сама так їх називала для себе), що висмоктують сили зі своїх жертв. Ой, як то цікавенно за тим дивитися. Роблять то по-панібратськи, говорять до тебе, мов до давно знайомого, «ніжно» гладять по спині, говорячи компліменти (о, які ті слова колючі на доторк, мов терен). Людина заворожено слухає — їй бо приємно, а хижак тим часом забирає зі спини, а хто сильніший — то й з очей сили. Цівочка фіолетового світла переливається в долоню хижака. Ви й незчулися, як стали жертвою, а вдома вам болить голова, тремтять руки, ноги, ви пару днів розбиті, знервовані, роздратовані, вночі погано спите, бо постійно прокидаєтеся від нічних жахіть. А найчастіше упирі і слів не витрачають, просто в густому натовпі тісно і можна легко підживитися, без напрягу та творчого лету. В упирів хмарка над головою жовто-гнилого кольору. Тут і торгаші, що торгують не тільки матеріальним крамом, і ті, що віддаються, також є.

Зустрічалися їй і ті, хто не зчитувався, був замкнений. Це — особливі люди, відчувала їх. Вони помічали її також, питально вивчаючи поглядами. Хто вони — свої, чужі? Це ж саме питання читалося у їхніх очах. Тож про всяк випадок вони уникали її, як і вона їх.

А ось і пологовий будинок. Молоді мами, інколи зовсім юні, які випускали на світ нове життя — яскраві душі, що горять сонцем. Мати вливала частинку себе в дитину, даючи їй життя. Та траплялися й такі горе-мами, котрі не хотіли сонцем ділитися, і тоді… Було й таке, що хтось з минулого небезпечною тінню не давав це зробити. Чорна рука, мов накривка на сонці, і мати, як не сіпайся, ніяк не може допомогти своєму маленькому сонечку… Тоді біле світло, яке нізвідки, здається, береться, приходить то з молодим лікарем, то з молитвою турботливої бабусі, переливаючи частинку свого сонця в маля… Там було цікаво, бо було багато створеного щойно життя, і страшно, бо вистачало також смертей… Туди, в той будинок, жінки приходили не тільки народжувати. Он ту, юну зовсім, молодшу від Мальви, напоїли спочатку, а потім зґвалтували однокласники. Очі, мов у мертвого собаки. Чи зможе така виносити і народити дитину? Хто батько того маляти? Стоп, а твій хто? Скривилася.

Кожна ненароджена дитина має мати шанс жити, бо нею може бути наступна Мальва. Дивилася співчутливо на п’ятнадцятирічну школярку. Те, що вже жило у ній, було звичайно-незвичайним, таким, як і в решти щасливих жінок, майбутніх мам. Але в тих щасливиць трубочками, клітинками, спорами попадала в тільце маленького тільки любов, а в тієї малої… Ненависть? Ні, швидше — розгубленість.

Приходили в цей будинок й ті, вбиті горем, хто змушений був позбуватися дитини, бо… То називається — «патологія» плоду, позаматкова вагітність і теде, вичитала про це в Інтернеті, а насправді ненароджене маля і справді виглядало приреченим, загорнутим, закутаним у тінь. Не мало жодного шансу народитися, і причини тут були найрізноманітніші. Хворі батьки, що передавали власні болячки дитині, якісь незрозумілі-невідомі-незнані чужинські чи з минулого гріхи роду. Але найогиднішими для неї були так звані «гнійники», інтуїтивно знала, що то чужа зла воля, втручання недолюдей — прокляття, наслані лиха, сплановані, щоб нашкодити, заради якихось мерзенних чи матеріальних, чи моральних зацікавлень. Моторошно було дивитися, як ті гнійники хробаками-упирями клубилися навколо дитини всередині жінки. О, так — вони не дозволять дитині народитися.