— Ага! Вже! Не мала баба клопоту — купила порося! — ображено огризнулася дівчина у відповідь і стрималася, щоб не наговорити зайвого на таке дурнувате мамине припущення. — Ще чого!
— Ну тоді що з тобою, Мальвочко? Поводишся майже нормально, тобто для тебе ненормально: телефон твій мовчить, музика божевільно не горланить, стоїш годину перед дзеркалом, ходиш по хаті, мов сновида. Тобі справді нічого не болить? Скажи мамі, серденько, правду, будь ласка, — мама й справді журилася.
— О’кей, скажу! Але перед тим хочу тебе дещо запитати.
Мальва подивилася трохи винувато на матір. Зараз вона мусить поставити питання, яке не сподобається мамі, і якщо та скаже неправду, дівчина то побачить. Таки дійсно, візуально побачить.
— Звісно, люба, запитуй!
— Добре! Тоді скажи мені, будь ласка: ота дримба на стіні звідки взялася? Скільки себе пам’ятаю, вона завжди висить тут. Тільки не говори, що то карпатський сувенір чи щось таке типу того. Бо це не так, правда ж?
Захоплена зненацька, мама спантеличено закліпала очима. Очікувала, очевидно, якого завгодно питання, але не такого. Мальва уважно спостерігала, як над головою матусі зависла маленька напівпрозора хмарка, мов туман. Хмарка не була брудною.
— Це не карпатський сувенір. Присядь, доню! Напевне, настав час розповісти тобі про те, як ти опинилася у нас. Ти про це ніколи не запитувала, тому ми й мовчали.
— Ти вже знаєш, донечко, що ми тебе вдочерили. Колись вирішили — буде справедливим сказати тобі правду, тому що любимо тебе і попри всі оті біологічні нюанси ти наша дитина, найсправжнісінька, найрідніша, найдорожча. Хотіла б я розповісти тобі і про твою справжню матір, тобто ту, яка тебе народила, та зізнаюся чесно — не знаю ані її, ані ким вона була. Також не відаю, хто твій батько, однак про те, як ти опинилася у нас, розповім. Бо коли говорити про дримбу, то слід починати саме з цього. Та розповідь буде довгою, тому наберися терпіння, люба, і, якщо зумієш, не перебивай мене.
Мальва в знак згоди закивала.
— Ми з татом одружилися ще студентами — молоді, закохані, щасливі. Спочатку думалося — закінчимо навчання, тоді можна буде подумати й про дітей. Тож тим, що бог не давав нам відразу немовлят, не дуже переймалися. Та час спливав. Ми вивчилися, дістали непогану роботу. Тато — перспективний науковець, я — добрий бухгалтер. Мали все — і достаток в хаті, і поза хатою, але не мали найважливішого, що зазвичай тримає сім’ю вкупі, — дітей. Роки йшли, а всі наші спроби завести дитинку розбивалися об стіну розчарування. Я завжди картала себе, напевне тому, що в нас здебільшого жінку звинувачують, якщо в родині довго немає дітей. Нам було тоді лишень по двадцять сім. Здається — які там наші роки. Та все ж… Відчувала, щось не так. Тоді почалися довгі ходіння найліпшими столичними поліклініками, ми ж тоді мешкали в Києві, безкінечні аналізи, переживання, розчарування. Лікарі здивовано розводили руками, нічого не знаходячи. Згодом до цього процесу долучився і тато. Діагноз поставили невтішний. Я виявилася абсолютно здоровою. А от тато — не зовсім. Він шалено переживав через це. Вважав себе нікчемою, чоловіком, який занапастив і моє життя, і своє. Не хочу засмучувати тебе розповідями про те, що ми тоді пережили, через що пройшли. Наш шлюб висів на волосині, Назар вирішив розлучитися зі мною, оскільки не хотів «бути причиною» моїх страждань. Так і сказав. Бо не уявляв собі родину бездітною. І ось — документи на розлучення підписані, майно поділене, коханий йшов з мого життя, бо начебто так мало бути ліпше для мого майбутнього. Не розумів тоді, що мені насправді байдуже до майбутнього без нього, хай навіть з дитиною. Я хотіла мати майбутнє тільки з ним, хай навіть і бездітним. Казала, вмовляла, переконувала, що безпритульних сиріт довкола достатньо, а ми можемо когось всиновити чи вдочерити. Ти ж знаєш свого батька, впертий віслюк затявся: «Ні, і крапка. Ти, Олюню, можеш сама народити, от і народи. Знайди для цього здорового, нормального чоловіка, а не такого убогого, як я. Ну не хочеш сама шукати — я знайду. І байдуже, хто він, тільки щоб зробити дитину, і тоді то буде насправді твоя дитина, а коли твоя, то й моя теж». Я не погоджувалася. Що він мені таке пропонує?! Як можна! Як це — лягати в ліжко з чужим чоловіком: ніколи й нізащо. І тоді Назар зважився на останній крок — залишити мене, щоб не позбавляти, так би мовити, «материнського щастя». Чоловіки іноді бувають такими дурнуватими, доню. Це тобі на майбутнє урок.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу