Дара Корній - Зворотний бік світла

Розплющила очі. Навпроти продовжувала стояти мама, демонстративно склавши на грудях руки. Вона нікуди не пішла:

— Нарелаксувалася? Вставай, пішли їсти!

Видно, багато чого незвичного зараз відбилося на обличчі Мальви, тому що мама майже силою поволокла доньку на кухню, поводячись мов з хворою, запопадливо зазираючи в очі та раз по раз прикладаючи руку до чола дитини. Оберіг наповнився теплом, переливаючи його в тіло дівчини. Світ заполонили спокій та опіка, всередині зробилося затишно, наче щойно викупалася в живій воді. Так, очевидно, виглядає материнська любов — безкорислива, що завжди гріє і тримає в обіймах, лагідних і чуттєвих.

Тато говорив за столом багато про свою роботу, про студентів-недотеп, які щось там на семінарі йому зуміли встругнути такенне, чого він аж ніяк не сподівався. Але оте такенне було дуже потішне, бо говорив тато про це з неприхованим азартом. Підняла очі на батька — й обімліла. Слова долітали до Мальви мов крізь густу пелену, дівчина зачаровано дивилася, як з татового рота вилітають слова, відразу стаючи сніжинками, майже прозорими, викладеними в ледь помітні узори. Звідкись знала, що то у неї не глюки, що то вона раптом дістала дар бачити, як людські слова стають чимось. І в тому всьому був винуватий оберіг, який висів у неї на шиї. Дурнувате слово влізло в голову — слова матеріалізувалися. І то таки правда, вони ставали видимими, принаймні для неї. Мальва зачаровано дивилася, як ті сніжинки-слова кружляють кімнатою, зависаючи на якусь мить в повітрі, а тоді просто зникають, розчиняються, а натомість нова порція красивих створінь витворюється з уст тата. Мальва, бачачи щире бажання батька звеселити усіх, у відповідь щиро посміхалася і робила вигляд, що слухає уважно. Цікаво, які таланти для неї ще приготував оберіг? Майже автоматично з’їла все, покладене мамою на тарілку. Зазвичай половина вечері залишалася неторканою, та не цього разу. Мама стурбовано дивилася на доньку, вкотре прикладаючи руку тій до чола. З дитиною таки щось відбувалося.

Татові хтось зателефонував, здається, його аспірант, отже, це надовго. Мальва бачила, таки реально бачила, як у руках тата вібрує телефонна слухавка. Хвилями розходилися струмені-слова, наче від кинутого камінчика у воду. Ті хвилі були тонкі і мали також свій орнамент, як і татові сніжинки, однак щось у тому орнаменті насторожувало, здається, власник голосу по той бік дроту не був щирим. Хвилі мали відтінок сірого, тобто наче були припорошені пилом. Тато вийшов з кухні зі слухавкою в руках. Мальва заходилася допомагати мамі мити посуд. Вона витирала тарілки, слухаючи музику води вперемішку зі словами. Як не дивно, вода також мала голос, її слова змішувалися з маминими, крихітні напівпрозорі джмелики з болотяними крилятами, бо вода хлорована, от і крила такі, в голову приходили самі собою пояснення. Так оті джмелики змішувалися з маминими сніжинками, схожими на татових, тільки були трішки меншими за розмірами і більш заокруглені.

Після того як домили посуд, Мальва вийшла в коридор. Навпроти розташовувалася кімната батьків. Дівчина здивовано зупинилася. Той дивний гул, який вона вважала сусідським й прийняла за шум хатньої машини, йшов з кімнати батьків. У коридорі гул посилився. Мама на кухні готує на завтра обід, тато по телефону сварить аспіранта, таки не вдалося тому злити татові брудну воду. В коридор виходить батько:

— Олюсю, я вийду на пару хвилин. Той телепень Андрієнко знову все запоров. Роздратував мене, а цигарки закінчилися. Ти ж знаєш, мені без них важко думки докупи звести.

Мама щось там відповідає батькові, певне знову повчає, розповідаючи історії, слухані-переслухані, про шкідливість його звички. Та голова Мальви зайнята геть іншим. Гул не дає спокою. Але що може так дивно гудіти? Батьки на гудіння взагалі не реагують, наче воно для них звичне. В спальні батьків нема ані телевізора, ані компа. Мальва розчинила двері, зайшла й здивовано вклякла на місці. Над ліжком батьків гуділа і світилася таким самим світлом, як її шкатулка, перед тим як відкритися, стара дримба, яка у них була, здається, завжди. Остап свою дримбу називав варганом. Несподіваний здогад влетів у голову.

— Йоли-матали, — тільки й видавила з себе.

— Доню, ти що витріщилася на стіну? Люба, ти сьогодні якась дивна! З тобою все гаразд? — Голос мами за спиною відволік від звуку, і той, здається, також налякався, тому що приз стишився наполовину, хоч і продовжував звучати приглушено. — Скажи, сонечко, що з тобою? Я хвилююся. Може, ти закохалася?