Стівен Кінг - Чаклун та сфера. Темна вежа IV

Тепер вона підходила до кінця стежини, співаючи «Безжурне кохання». Коли вона ступила в прямокутник скупого світла, що падало крізь прочинені двері на ґанок, із сутінок прокаркав хрипкий голос:

— Годі вже тобі квилити, міско. Твоє скавуління впинається мені в мізки, як риболовний гачок!

Все життя Сюзен чула, що в спадок від бабусі їй дістався чудовий чистий голос, тож тепер, вражена до глибини душі, вона вмить обірвала спів. Вона стояла на ґанку, стиснувши руки під фартухом. На ній була друга її найкраща сукня (всього вона мала дві). А під сукнею важко гупало серце.

З дверей вийшов кіт, жахливе створіння з двома зайвими ногами, що стирчали з його боків, як дві довгі виделки. Він зиркнув на неї, наче оцінюючи поглядом, а потім скривився, і на його мармизі з’явився навдивовижу людський вираз — презирство. Кіт засичав на дівчину і майнув кудись у пітьму.

«І тобі добривечір», — подумала Сюзен.

У дверях показалася стара, до якої послали дівчину.

Таким самим презирливим поглядом, що й кіт, вона окинула Сюзен з ніг до голови і відступила вбік.

— Заходь. І двері за собою зачини. Щоб вітром не вирвало, ясно тобі?

Сюзанна зайшла в хатину. Їй не хотілося зачиняти двері цієї смердючої хати й опинятися сам-на-сам зі старою відьмою, але коли в тебе немає вибору, вагатися не можна. Так казав її батько з будь-якого приводу, коли йшлося про додавання й віднімання чи про те, як поводитися з хлопцями на танцях, коли вони занадто вже розпускають руки. Тож Сюзен рішуче причинила двері й почула, як клацнула засувка.

— То от ти яка, — сказала стара і посміхнулася, нібито вітаючись, а насправді кривлячись. Від таких посмішок навіть хоробрі дівчата мимохіть згадували історії, які поночі розповідали в дитячій кімнаті, — оповідки про кривозубих старих і булькотливі казанки, повні зеленої, як жаба, рідини. Над вогнищем у цій кімнаті не було казанка (та й саме вогнище не надто вражало уяву, на думку Сюзен). Але десь він точно мав бути, а в ньому таке, про що краще не думати взагалі. У тому, що ця жінка справжня відьма, а не просто стара дивачка, яка вдає з себе відьму, Сюзен переконалася, щойно побачила, як Рея вскакує до своєї хатини, а за нею біжить її потворний кіт. Це відчувалося майже нюхом, як димний запах, що підіймався од відьминої шкіри.

— Так, — сказала Сюзен, широко всміхаючись і щосили вдаючи, що їй не страшно. — Ось і я.

— Ай раненько ж ти прийшла, моя перепілочко. Занадто рано! Ги-ги!

— Я трохи пробіглася. В мою кров потрапив місяць. Так тато казали.

Губи старої розійшлися в моторошній посмішці, яка нагадала Сюзен вищир мертвих вугрів, яких от-от зварять.

— Еге ж. Твій мертвий таточко, рудобородий Пат Дельгадо. Його розтоптав його власний кінь, і він під музику своїх потрощених кісток пішов на ту галявину, де закінчується земний шлях, хе-хе!

Нервова посмішка злетіла з обличчя Сюзен, наче після ляпаса. На очі їй навернулися сльози, як це завжди бувало, коли на згадку приходило ім’я її любого татуся. Але вона не дозволить їм пролитися. Тільки не на очах у цієї черствої старої ворони.

— Нумо до справи і покінчимо з цим, — сухо сказала Сюзен. Зазвичай її голос був веселий і запальний, у ньому чулася готовність до розваг. Але водночас вона була донькою Пата Дельґадо, найкращого погонича худоби за всі часи існування Західного Крутояру, і вона добре пам’ятала його лице. Коли це було потрібно, вона ставала рішучою і сильною, а зараз вочевидь був саме час для цього. Стара відьма хотіла вжалити якомога болючіше, і кожен вдалий випад лише додавав би їй снаги.

Тим часом карга уважно споглядала Сюзен, взявши вузлуваті руки в боки. Під ногами в неї безперестану крутився кіт. Її очі сльозилися, але Сюзен розібрала, що їхній колір був той самий сіро-зелений, що і в кота. Дівчині відразу ж спало на думку, що це якісь чари. Їй нестримно хотілося опустити погляд додолу, але вона не могла собі цього дозволити. Страх — це нормально, проте в деяких випадках його ліпше не виказувати.

— А ти нахаба, міско, — після тривалої паузи сказала Рея. Її посмішка повільно зникала, і на її місці проступала невдоволена насуплена мармиза.

— Ні, стара матінко, — спокійно відповіла Сюзен. — Я лише хочу якнайшвидше залагодити справу, задля якої сюди прийшла. Я тут з волі мілорда мера Меджиса й моєї тітки Корделії, сестри мого батька. Мого любого татка, про якого я не хочу чути поганих слів.

— Говорю, що хочу і як хочу, — відрізала стара. Відповідь прозвучала різко, але водночас трохи послужливо, запобігливо. Сюзен не надала цьому значення, бо ця істота, напевно, все своє життя розмовляла таким тоном, він став для неї так само природним, як дихання. — Я тут уже давно живу. Сама собі хазяйка. Мій язик не звик стримуватися, щойно почне говорити.