— Що таке «Шістдесят хвилин»? — спитала Сюзанна. Склавши руки дашком від сонця, вона дивилася на південний схід, у бік знака.
— Телепередача така, — пояснив Едді. — Ти розминулася з нею років на п’ять-десять. Там виступали білі старпери в краватках. Та байдуже. Той знак…
— Це точно Канзас, — підтвердила Сюзанна, — Наш Канзас. Здається. — Вона помітила ще один знак, ледь помітний над деревами, й показувала на нього, поки Джейк, Едді й Роланд не роздивилися як слід:
— Роланде, в твоєму світі теж є Канзас?
— Ні, — відповів Роланд, розглядаючи знаки, — але ми давно вже вийшли за межі того світу, який я знав. Та я й сам давно вийшов за його межі задовго до того, як зустрів вас. Це місце…
Загнувшись, він похилив голову набік, наче дослухався до якогось звуку — надто віддаленого, щоб його можна було почути. А його обличчя… Джейкові дуже не сподобався його вираз.
— Діти, слухайте уважно! — вигукнув раптом Едді. — Сьогодні ми з вами вивчатимемо схибнуту геоґрафію Серединного світу. Бачте, любі хлопчики й дівчатка, в Серединному світі ви виїдете з Нью-Йорка, помандруєте на південний схід Шляхом Променя і прийдете до Темної Вежі… яка, виявляється, стоїть у самісінькому центрі Всесвіту. Спочатку на вас чекає битва з велетенськими омарами! Далі не менш захоплива поїздка на скаженому поїзді-вбивці! А потім, перекусивши в нашій кав’ярні одним-двома брутерботами…
— Ви щось чуєте? — перебив його Роланд. — Хто-небудь з вас це чує?
Джейк прислухався. Почув, як у парку поблизу вітер чеше гілля дерев, на яких саме почало жовтіти листя, почув цокіт Юкових пазурів об дах баронського вагона, бо пухнастик дріботів до них. Потім Юк сів, тож навіть цей звук…
Зненацька хтось узяв його за руку, і Джейк підскочив від несподіванки. Сюзанна. Вона нахилила голову й широко розплющила очі. Едді теж дослухався, слухав навіть Юк, нашорошивши вуха й тихо підвиваючи аж у гортані.
Шкіра в Джейка на руках узялася сиротами. Губи самі собою скривилися в гримасі. Хоч який слабкий був той звук, але хлопчику здалося, що, почувши його, він відкусив шмат од лимона. Щось подібне з ним уже траплялося раніше. У дитинстві, коли йому було років п’ять чи шість. В Централ-парку тоді грав божевільний музикант — чи то пак, він себе таким вважав… просто в Централ-парку було повно божевільних, які вважали себе музиками, але з усіх, яких там бачив Джейк, лише цей один грав на робочому інструменті. Над його перевернутим капелюхом стояла табличка з написом ГРАВЕЦЬ НА ПИЛЦІ! ЗВУЧИТЬ ПО-ГАВАЙСЬКОМУ, ЧИ НЕ ТАК! ПОДАЙТЕ МУЗИКАНТУ НА ПРОЖИТТЯ!
Вперше Джейк побачив гравця на пилці, коли гуляв з Ґретою Шоу, і зараз пригадав, як вона тоді чимчикувала повз чоловіка, аби якнайшвидше його проминути. Той сидів у позі віолончеліста симфонічного оркестру, широко розставивши ноги й тримаючи на руках поцятковану іржавими плямами ручну пилку. Джейк згадав вираз комічного жаху на обличчі місіс Шоу, дрижання її міцно стиснених уст, наче вона… наче їй довелося скуштувати лимон.
Цей, теперішній звук не зовсім нагадував тодішній
(ЗВУЧИТЬ ПО-ГАВАЙСЬКОМУ, ЧИ НЕ ТАК)
що його божевільний у парку видобував з вібруючого леза пилки, але подібність була разюча: тремкий, дрижачий, металевий звук, від якого наче заповнювалися носові пазухи, а очі ладні були пролитися слізьми. Звідки йшов цей звук? Джейк не міг розібрати. Здавалося, він лине звідусіль і нізвідки та водночас так тихо, що його цілком можна було би сприйняти як гру уяви, якби інші не чули те саме…
— Обережно! — закричав Едді. — Допоможіть, він зараз зомліє!
Джейк повернувся до стрільця й побачив, що його обличчя над сірим безбарв’ям сорочки стало кольору домашнього сиру. Очі були широко розплющені й невидющі. Кутик рота сіпався, наче на невидимому гачку.
— Джонас, Рейнолдс і Діпейп, — мовив він. — Великі мисливці за трунами. І вона. Коос. То були вони. То вони…
У запилюжених розбитих чоботях Роланд небезпечно похитнувся і безсило опустився на дах монопоїзда. Такого розпачу, який, проступивши на обличчі, охопив його тієї миті, Джейк не бачив у стрільця ніколи.
— О Сюзен, — сказав Роланд. — О моя люба.
2
Вони підхопили його, оточили захисним колом, і стрілець відчув, що лице йому заливає хвиля жару від провини й ненависті до самого себе. Що він зробив для того, аби здобути собі таких затятих захисників? Що, крім того, що вирвав їх зі звичного плину життя, неначе садівник, який безжально виполює бур’ян?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу