Стівен Кінг - Чаклун та сфера. Темна вежа IV

— Нічого, — він міг би сказати більше, але йому завадив дивний образ — образ-спогад: Роланд сидить навпочіпки коло Джейка в одному з місць, де вони ставали табором на шляху до Лада. Вони з Джейком обидва перед нерозпаленим багаттям. Роланд вчителює — це один з його нескінченних уроків. Сьогодні Джейкова черга. Джейк тримає в руках кремінь і кресало, намагаючись оживити вогнище. Він креше іскру за іскрою, іскри розлітаються і згасають у пітьмі. Роланд каже, що він поводиться нерозумно. Що це просто… еге ж… дурість.

— Ні, — промовив Едді. — Він такого не казав. Не міг такого сказати малому.

— Едді? — Сюзанна. Стурбована. Мало не налякана.

«То чого ж ти у нього не спитаєш, що він тоді сказав, братику? — Голос Генрі, великого мудреця і видатного наркаша. Вперше за довгий час. — Спитай, він же буквально поруч із тобою сидить, давай, спитай. Годі вже танцювати довкола, наче малий, що нагидив у підгузок».

Та тільки ідея була погана, бо в світі Роланда все працювало не так. У світі Роланда загадки були скрізь, тут стріляли не рукою, а розумом, траханим розумом. А що казали тому, хто ніяк не міг кинути іскру на хмиз? Піднеси кремінь ближче, ясна річ. Ось що сказав тоді Роланд: «Піднеси кремінь ближче. І тримай рівно».

Тільки вся сіль була не в тому. Розгадка десь близько, але близько — це слизько, як колись любив казати Генрі Дін, ще до того як став великим мудрецем і видатним наркашем. Пам’ять трохи підводила Едді, розпливалася, бо Роланд тоді виставив його дурнем… присоромив його… пожартував за його рахунок…

Можливо, ненавмисне, але… щось було. Щось таке, від чого він почувався так само, як із Генрі, авжеж так, інакше чого б це Генрі вигулькнув після такої довгої відсутності?

Зараз всі на нього дивляться. Навіть Юк.

— Продовжуй, — сказав він Роландові трохи ущипливо. — Ти ж хотів, щоб ми подумали. То ми вже думаємо. — Сам він думав так напружено

(Я стріляю розумом)

що його трикляті мізки могли от-от загорітися. Але старому довготелесому негідникові він не збирався про це говорити. — Продовжуй, загадай Блейнові кілька загадок. Роби своє.

— Як хочеш, Едді, — Роланд підвівся з місця, вийшов уперед і знову поклав руку на червоногарячий прямокутник. Карта маршруту з’явилася одразу. Зелена цятка вже проминула Райлі, але Едді зрозумів: монопоїзд істотно вповільнив швидкість, чи то підкорюючись якійсь вбудованій програмі, чи то Блейн не квапився тому, що вся ця розвага була для нього надто приємною.

— ТВІЙ КА-ТЕТ ГОТОВИЙ ПРОДОВЖИТИ НАШІ ЯРМАРКОВІ ЗАГАДКИ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА?

— Так, Блейне, — відповів Роланд, і його голос здався Едді сумним. — Поки що я сам загадуватиму тобі загадки. Якщо ти не заперечуєш.

— МАЄШ ПОВНЕ ПРАВО, ЯК ДІН [5] Дін — старший, головний. І БАТЬКО СВОГО КА-ТЕТУ. ЦЕ БУДУТЬ ЯРМАРКОВІ ЗАГАДКИ?

— Так.

— ЧУДОВО, — у голосі огидна вдоволеність. — З РАДІСТЮ ПОЧУЮ БІЛЬШЕ ЦИХ ЗАГАДОК.

— Гаразд, — Роланд глибоко вдихнув і почав. — Годуй мене, і я житиму. Дай мені напитися, і я помру. Що я?

— ВОГОНЬ, — жодного вагання. Лише нестерпна пиха, самовпевнений промовистий тон: «Стара, як світ загадка, вона була стара ще тоді, коли твоя бабця молодухою була. Але ти не зупиняйся, пробуй далі! Я вже сто років так не розважався, тож спробуй ще раз!»

— Перед сонцем пролітаю, та тіні не відкидаю. Що я таке?

— ВІТЕР, — ані крихти вагання.

— Твоя правда, сей. Далі. Легкий, мов пір’їнка, але ніхто не в змозі довго тримати.

— ПОДИХ, — нуль вагання.

«Ні, він все-таки завагався», — раптом подумав Едді. Джейк із Сюзанною втупилися болісно-зосередженими поглядами в Роланда, стиснувши кулаки, просто-таки жадаючи, щоб він загадав Блейнові саме ту, правильну загадку, якою він подавиться, ту, в якій сховано ключ, що відмикає двері в’язниці. Едді не міг дивитися на них — особливо на Сьюз — і сам залишатися зосередженим. Тож він опустив погляд на свої руки, що лежали на колінах, теж стиснуті в кулаки, і силою волі примусив їх розтиснутися. Зробити це виявилося на диво важко. З проходу до нього долинав Роландів голос — той один за одним видавав золоті хіти своєї юності.

— А розгадай-но це, Блейне. Якщо ти мене розіб’єш, я не перестану працювати. Якщо зможеш до мене доторкнутися, моїй роботі кінець. Якщо загубиш мене, то невдовзі обов’язково знайдеш, але вже окільцьованим. Що я таке?

Сюзанна на мить затамувала подих, і, навіть не дивлячись на неї, Едді знав, що вона думає так само, як і він: це гарна загадка, збіса гарна, може, навіть…