Стівен Кінг - Вовки Кальї. Темна вежа V

— Що ти скажеш своїм дітям, коли Вовки застрелять їхню матір і підпалять діда однією зі своїх світляних палиць? Чим ти зможеш виправдати їхні крики? Чим притлумиш запах горілої шкіри і запаленого збіжжя? Тим, що ми рятуємо чиїсь душі? Чи серцевину якогось вигаданого дерева?

Він зробив паузу, даючи Тіанові змогу відповісти, але в того не було слів. Він уже майже переконав цих чоловіків… а от про Телфорда чомусь забув. Солодкоголосого сучого сина Телфорда, який уже давно вийшов з того віку, коли слід було боятися Вовків, що влітають у подвір'я на здоровенних сірих конях.

Телфорд кивнув із таким виглядом, наче Тіанова мовчанка тільки підтверджувала його найгірші здогади, і знову повернувся обличчям до лав.

— Вовки прийдуть зі своєю вогняною зброєю, — сказав він, — світляними палицями, ви про них знаєте… револьверами й тими металевими штуками, що літають. Не пригадую, як вони називаються…

— Дзижкулі, — гукнув хтось.

— Сничі, — докинув хтось інший.

— Стелси! — крикнув третій.

Телфорд кивав і злегка всміхався. Учитель перед старанними учнями, та й годі.

— Хай би як їх не називали, вони літають, знаходять свої мішені, а потім порскають у повітря лезами, гострими, мов бритва. За п'ять секунд вони можуть зняти з людини шкіру від маківки до п'ят, і від людини не лишиться нічого, крім мокрої плями, калюжі крові й волосся. Не сумнівайтеся в моїх словах, бо якось я бачив таке на власні очі.

— Слухаймо, слухаймо його! — закричали чоловіки на лавах, їхні очі стали величезними й круглими від жаху.

— Вовки й самі по собі страшні, — вів далі Телфорд, плавно переходячи від однієї страхітливої історії з тих, що розповідають увечері біля вогнища в таборі, до іншої. — Зовні вони трохи скидаються на людей, але це не люди, це набагато більші й страшніші істоти. А ті, кому вони прислуговують у далекому Краї грому, стократ жахливіші. Я чув, що то упирі. Люди з головами птахів і тварин. Повсталі з мертвих самураї. Воїни Шкарлатного Ока.

Селяни забурмотіли. Навіть Тіан від згадки про Око відчув холодний дотик щурячих лап, що швидко-швидко побігли вгору його хребтом.

— Вовків я бачив сам, про інших мені розповідали, — говорив Телфорд. — Я не схильний вірити в усе, але чимало з цього видається мені правдою. Та не беріть до голови Край грому й усе, що там діється. Зараз ідеться про Вовків. Вовки — це наш великий клопіт. А надто коли вони набігають, озброєні до зубів! — Він похитав головою, зажурено всміхаючись. — Що нам робити? Може, вибивати їх із сідел тих величезних коней сапками, сей Джефордс? Ви це пропонуєте?

Останні слова викликали в слухачів саркастичний сміх.

— У нас нема зброї, яка могла би дорівнятися до їхньої, — сказав Телфорд. Тепер його голос звучав сухо й по-діловому, як у людини, котра переходить до суті справи. — А навіть якби й була… Ми фермери, власники ранчо, скотарі, а не вояки. Ми…

— Годі з нас цієї боягузливої балаканини, Телфорде. Посоромився б.

Цю холодну заяву зустріли шокованими зойками. Захрускотіли суглоби й хребці в шиях — всі, як один, поповерталися глянути на зухвальця. Повільно, наче даючи їм саме те, що вони хотіли, підвівся сивий чоловік у довгому чорному пальті й круглому комірці. Той самий, що запізнився й сів на останню лаву. У світлі гасових ламп на його чолі особливо чітко вирізьблювався шрам у формі хреста. То був Старий.

Телфорд прийшов до тями доволі швидко, проте, коли він заговорив, Тіан побачив, що вигляд у нього досі шокований.

— Даруйте, отче Каллаген, але перо у мене…

— До біса твоє поганське перо і твою легкодухість, — сказав отець Каллаген. І рушив уперед центральним проходом, ступаючи з болісною зосередженістю хворого на артрит. Він був молодший за старійшину манні й аж ніяк не такий старий, як Тіанів дід (котрий стверджував, буцімто він найстаріша людина не лише в їхньому селі, але й у Кальї Локвуд на півдні). Втім, попри все, отець Каллаген здавався старішим за них обох, разом узятих. Старішим за прадавні віки. Певною мірою це відчуття виникало через погляд його очей — вони суворо зиркали на світ з-під шраму на чолі (Залія стверджувала, що його отець заподіяв собі сам). Але в основному винуватцем цього був його голос, а власне, його звучання. У цьому селі він прожив досить часу: збудував тут свою дивну церкву Людини-Ісуса, навернув половину Кальї до свого способу духовного мислення, але навіть чужоземець ні за що в світі не повірив би, що отець Каллаген — місцевий. Те, що він чужий, відчувалося в його рівній гугнявій вимові й часто — в незрозумілій говірці (сам він називав її «босяцьким жаргоном». Поза сумнівом, він був вихідцем з одного із тих світів, про які повсякчас торочили манні, хоча сам про це ніколи й словом не прохопився. Калья Брин Стерджис тепер була йому домівкою. Він володів сухим і беззаперечним авторитетом, що не дозволяв поставити під сумнів його право говорити, з пером чи без нього.