Філіп Пуллман: Магічний ніж

Вийшовши на перехрестя, він побачив кафе з невеличкими зеленими столиками на тротуарі, оцинкованою стійкою та апаратом для готування кави. На деяких столах стояли напівпорожні склянки, на одному з них сигарета в попільничці згоріла до фільтра, на іншому стояли тарілка рисотто [1] Рисотто — рис із помідорами, сиром і куркою. та кошик булочок, твердих як каміння.

Віл узяв з холодильника за стійкою пляшку лимонаду і, трохи повагавшись, кинув у скриньку каси монету в фунт. Зачинивши касу, він раптом зрозумів, що тутешні гроші можуть повідомити йому назву цього місця, і знову відкрив її. Валюта називалася «корона», але це нічого йому не сказало.

Він поклав гроші назад і відкрив пляшку за допомогою відкривачки, вбудованої у стійку, а потім залишив кафе й попрямував вулицею від бульвару. Він ішов повз маленькі овочеві крамниці та булочні, ювелірні та квіткові магазинчики, прикриті завісками двері, що вели у приватні будинки, чиї вигадливі залізні балкони нависали над вузеньким проходом. Тиша тут, на вузькому просторі, була ще глибшою, ніж на бульварі.

Вулиця йшла униз, і невдовзі Віл вийшов на інший широкий бульвар, також засаджений високими пальмами. Нижній бік їхнього листя горів у світлі ліхтарів.

Протилежний бік бульвару виходив на море.

Віл зупинився й почав розглядати гавань, ліворуч обмежену кам'яним молом, а праворуч — мисом, на якому, залита світлом, височіла велика будівля з кам'яними колонами, широкими сходами та багато оздобленими балконами, її оточували квітучі дерева та кущі. У гавані тихо стояли на якорі декілька невеличких суден, а за молом від гладенької, ніби скло, поверхні моря віддзеркалювалися зорі.

Вілове виснаження кудись поділося, він чітко усвідомлював, що відбувається, але перебував у великому подиві. Прямуючи вузькими вулицями, він час від часу торкався рукою мурів, дверей чи квітів у ящиках, нібито намагаючись переконатися, що вони справжні. Тепер же йому хотілося торкнутися всього краєвиду, що лежав перед ним, бо той був надто широким, аби можна було охопити його лише очима. Він, глибоко дихаючи, застиг на місці.

Хлопець звернув увагу, що й досі тримає пляшку, яку взяв у кафе. Він зробив ковток, і смак був саме таким, на який він очікував: крижаний лимонад, вельми доречний у таку спекотну ніч.

Віл рушив праворуч, повз готелі з навісами над залитими світлом входами та неодмінними бутенвіліями, що цвіли поруч, і врешті-решт зайшов у сад, розташований на невеличкому миску. Будівля з освітленим прожекторами вигадливим фасадом, що стояла серед дерев, мабуть, являла собою казино або навіть оперу. Під обвішаними лампами олеандрами пролягали в усіх напрямках доріжки, але жоден живий звук так і не досяг вух Віла: птахи не співали, не дзижчали комахи, лунали лише його власні кроки.

Він чув тільки постійний тихий шум невеличких хвиль з пляжу за пальмами, котрі огороджували сад. Хлопець пішов туди і побачив, що на білому піску стоять декілька катамаранів, винесених туди припливом. Кожні декілька секунд у морі народжувалася маленька хвилька, щоб набігти на берег і відкотитися, поступившись місцем іншій. Приблизно за п'ятдесят метрів від берега у спокійній воді височіла платформа для нирців.

Віл присів на один із катамаранів і скинув взуття — дешеві кросівки, котрі вже майже розвалилися та безжально стискали його натруджені ноги. За кросівками полетіли і шкарпетки. Хлопець занурив пальці ніг у пісок. Минуло ще кілька секунд, і він скинув решту одягу та пішов у море.

Вода була якраз на межі між прохолодною та теплою, і це було чудово. Віл, здіймаючи бризки, поплив до платформи для нирців, виліз на неї, сів на м'яку дерев'яну обшивку та подивився на місто.

Праворуч від нього, огороджена молом, лежала гавань. За нею, приблизно на відстані милі, височів смугастий біло-червоний маяк, за яким із темряви виднілися стрімчаки, а за ними, вже ледь помітні — ті великі пагорби, котрі він бачив з того місця, звідки потрапив у цей світ.

За смугою пляжу стояли осяяні лампочками дерева саду, що оточував казино, а за ними — вулиці міста та набережна зі своїми готелями, кафе та м'яко освітленими магазинами. І все це було порожнім і мовчазним.

І безпечним. Ніхто не знайде його тут: чоловік, що обшукував його будинок, ніяк не дізнається, куди він подівся, так само як і поліція. У нього був цілий світ, аби сховатися в ньому.

Уперше з тієї миті, коли він уранці вибіг із дому, Віл почувався безпечно.