Філіп Пуллман - Магічний ніж

Віл їв повільно. Він віддав Лірі більшу частину бобів, але все одно впорався зі своєю порцією набагато пізніше від неї. Гавань перед ними, вогні вздовж порожнього бульвару, зірки в темному небі над їхніми головами — все це було занурено в мовчання, нібито крім них у цьому світі не було жодної живої істоти.

І весь цей час він невпинно розглядав дівчинку. Вона була маленькою та худорлявою, але жилавою, і билася вона, як тигр; його кулаки посадили синець на її щоку, але вона не звертала на це ніякої уваги. Вираз її обличчя являв собою суміш життєрадісності маленької дитини — особливо коли вона вперше скуштувала колу — та глибокої сумної обачності. Її очі були блідо-блакитними, а волосся, якби його помити, було б світло-русявим: вона була дуже брудною, і тхнуло від неї так, немов вона багато днів не милася.

— Гей, Ліро — так тебе звати? — звернувся до неї Віл.

— Так.

— Ліра… Красномовна?

— Так.

— Де знаходиться твій світ? Як ти сюди потрапила? Дівчинка знизала плечима.

— Я йшла, — розпочала вона. — Був густий туман, і я не знала, куди йду. Але я знала, що вийшла зі свого світу — хоч і не змогла роздивитися цей, доки туман не розвіявся. Так я й опинилася тут.

— А що ти казала про пил?

— А, Пил! Я мушу дізнатися про нього, але цей світ, здається, порожній. Тут нема в кого спитати. Я тут вже… не знаю, три чи, може, чотири дні, і досі нікого не бачила.

— Але навіщо ти бажаєш дізнатися про пил?

— Це особливий пил, — коротко кинула вона. — Авжеж, я маю на увазі не звичайний пил.

Деймон ще раз змінився. Він робив це за мить, як оком мигнути, і цього разу з щигля перетворився на пацюка — великого, чорного, як смола, пацюка з червоними очима. Віл насторожено глянув на нього, і дівчинка помітила це.

— У тебе таки є деймон, — сказала вона. — Усередині. Віл не знав, що й відповісти на це.

— Є, — казала вона далі. — Інакше ти не був би людиною. Ти був би… напівмертвим. Колись ми бачили хлопця, у якого зник деймон — дуже неприємна картина. Навіть якщо ти цього не знаєш, у тебе все одно є деймон. Коли ми тебе побачили, то перелякалися — начебто ти якийсь привид. Але потім ми зрозуміли, що ти зовсім не такий.

— Ми?

— Я та Пантелеймон. Ми — бо деймона не можна відокремити від людини. Він — це ти, це частина тебе самого, ви є частинками одне одного. Хіба у твоєму світі немає нікого, схожого на нас? І всі люди там схожі на тебе, тобто їхні деймони десь сховані?

Віл глянув на парочку, що сиділа навпроти нього — худорляву дівчинку із блідими очима та чорного пацюка-деймона, котрий тепер умостився в неї на руках, — і несподівано гостро відчув свою самотність.

— Я втомився. Піду спати, — сказав він. — Ти збираєшся залишатися в цьому місті?

— Не знаю. Треба більше дізнатися про те, що я шукаю. У цьому світі мають бути якісь учені, мусить бути хтось, хто про нього знає.

— Можливо, вони є в іншому світі? Я потрапив сюди з місця під назвою Оксфорд, і там дуже багато вчених — може, саме вони тобі потрібні.

— Оксфорд? — вигукнула Ліра. — Так я ж звідти й прийшла!

— Отже, у твоєму світі є Оксфорд? Ти ніколи не була в моєму світі.

— Не була, — впевнено відповіла вона. — Це неоднакові світи, але в моєму також є Оксфорд. Ми обоє розмовляємо англійською, чи не так? Очевидно, що деякі інші речі також мають існувати й там, і там. Як ти потрапив сюди? Чи це був якийсь місток, чи щось інше?

— Просто якесь вікно в повітрі.

— Покажи мені, —попросила чи, радше, наказала Ліра. Віл похитав головою.

— Потім, — сказав він. — Я хочу спати. Хай там як, уже давно ніч.

— Тоді покажеш мені цей прохід уранці!

— Гаразд, покажу. Але в мене є свої справи. Доведеться тобі шукати твоїх учених самотужки.

— Це буде легко, — запевнила Ліра. — Я знаю про вчених усе.

Віл склав тарілки та підвівся.

— Я готував їжу, — сказав він, — тому ти миєш посуд. Дівчинка здивовано глянула на нього.

— Мию посуд? — вигукнула вона. — Тут мільйони чистих тарілок! Байдуже, я не служниця й мити їх не збираюся.

— Тоді я не покажу тобі прохід.

— Я сама його знайду.

— Не знайдеш, він невидимий. Сама ти ніколи не відшукаєш його. Послухай мене. Я не знаю, скільки ми залишатимемося тут, і ми маємо щось їсти. Ми їстимемо те, що тут є, але після цього прибиратимемо за собою, бо це слід робити. Йди помий посуд — ми повинні поводитися в цьому місці як слід. Зараз я йду спати, я ляжу в іншій кімнаті. Побачимося вранці.

Він увійшов у будинок, дістав із своєї поношеної торби зубну пасту й пальцем почистив зуби, після чого впав-на ліжко й за мить уже спав.