Філіп Пуллман - Магічний ніж

Джоні.

Колвіль-Бар, Аляска 24 червня 1985 року

Моя люба!

У мене деякий час не буде нагоди надіслати наступного листа — це останнє селище, далі ми йдемо на узвишшя Брукс. Археологи у захваті від того, що нарешті почнуть працювати. Один парубок переконаний, що знайде докази існування поселень, набагато давніших, ніж це уявляють собі науковці. Я спитав його, наскільки давніших і чому він у цьому переконаний, і він розповів мені про вирізані з бивня нарвала предмети, які він знайшов на попередньому місці розкопок. Радіовуглецевий аналіз дав якесь неймовірно давнє датування, що далеко виходило за діапазон найсміливіших припущень — насправді це якесь аномальне явище. А що, як ці речі прийшли крізь мою аномалію, тобто з якогось іншого світу? Між іншим, фізик Нельсон, нині мій найліпший приятель, грається зі мною, натякає, що він знає, що я знаю, що він знає, й таке інше. Я ж, як і раніше, прикидаюся тупуватим майором Пері, здоровим, але не дуже розумним хлопцем — однакя знаю, що він шукає аномалію. По-перше хоча він звичайний учений, гроші на його дослідження насправді надійшли від Міністерства оборони — я знаю, які фінансові схеми воно застосовує, — по-друге його так звані метеозонди являють собою дещо зовсім інше. Я заглянув у контейнер — там протирадіаційний скафандр, якщо я щось у цьому тямлю. Дуже дивно, моя люба. Я дотримуватимуся свого плану — відведу археологів на місце, а потім декілька днів шукатиму аномалію самотужки. Якщо я зустріну біля хребта Аокаут Нельсона, то діятиму за обставинами. Цілую ніжно вас обох,

Джоні.

P. S. Мені поталанило — я зустрів того ескімоса, друга Джейка Пітерсена, його звуть Mem Кігалік. Джейк noяснив, де його шукати, але яй не сподівався, що він там буде. Ескімос розповів мені, що росіяни також шукали аномалію — на початку року він побачив на хребті якогось чоловіка і декілька днів непомітно спостерігав за ним, бо здогадався, що тому треба. Яквін й очікував, той хлопець був російським шпигуном. Більше він нічого мені не сказав, але в мене склалося враження, що він убив того чоловіка. Він описав мені цю штуку — вона схожа на діру в повітрі, на якесь вікно. Дивлячись крізь неї, можна побачити інший світ. Але відшукати її нелегко, бо той світ виглядає так само, як цей: скелі, мох і таке інше. Це віконце розташоване на північному березі невеликого струмка, приблизно за п'ятдесят кроків від високої скелі, схожої на ведмедя, що став на задні лапи. Координати, що дав мені Джейк, не зовсім правдиві — це радше 12, ніж 11 секунд північної широти.

Побажай мені удачі, моя люба. Я привезу тобі подарунок зі світу духів. Я завжди тебе кохатиму. Поцілуй сина за мене.

Джоні.

Віл відчував дзвін у голові.

Його батько описував достеменно те саме, що він сам побачив під грабами. Він також знайшов вікно — й навіть ужив для його позначення саме це слово! «Отже, — вирі шив Віл, — я, мабуть, на правильному шляху». А ті люди шукали саме цю інформацію… Тож вона є небезпечною.

Коли цей лист було написано, Вілові був один рік. Шість років потому, того ранку в супермаркеті, хлопець зрозумів, що його матері загрожує жахлива небезпека й він має захищати її. Упродовж наступних місяців він почав поступово усвідомлювати, що та небезпека існує радше в неї в голові, але тим пильніше він має її захищати.

А потім з'ясувалося, що небезпека існує не лише в її розумі — на неї справді хтось полював. Вірніше, не на неї, а на ці листи, на цю інформацію.

Віл і гадки не мав, що це все означає, але почував себе щасливим від думки, що у них із батьком є дещо спільне: Джон Пері та його син незалежно один від одного відкри-ли щось дуже незвичайне. Зустрівшись, вони зможуть обговорити це, і батько відчує гордість за сина, котрий успадкував його мантію…

Ніч була тихою, море — спокійним. Віл відклав листи, заплющив очі та невдовзі заснув.

— Груман? — перепитав чорнобородий торговець оптовими партіями хутра. — З Берлінської академії? А, той зайдиголова! П'ять років тому я зустрічав його на півночі Уральських гір, але тепер, я думаю, він уже мертвий.

Сем Канзіно, старий знайомий Лі Скоресбі та його земляк, сидів у пропахлому гасом, задимленому барі готелю «Самірскі» та невеличкими ковтками пив із чарки крижану горілку. Він підштовхнув Лі тарілку солоної риби та чорний хліб, і той, набивши рота, кивнув приятелю, щоб той продовжував.

— Він потрапив у капкан, розставлений тим дурнем Яковлєвим, — сказав торговець хутром, — і порізав ногу до кістки. Замість того щоб використовувати традиційні медикаменти, він схотів скористатися засобом, що його полюбляють ведмеді. То був так званий мох-кров'янка, хоча насправді це не мох, а лишайник. Отже, Груман ле-жав на санях, поперемінно рикаючи від болю та віддаючи вказівки своїм людям. Вони разом із ним вимірювали світло зірок, і коли вони робили щось хибно, він відразу починав їх лаяти — а язик у нього гострий і колючий, немов той дріт. Це був худорлявий, але міцний і сильний чоловік, і його цікавило все на світі. Ти знав, що він пройшов посвячення в татарському племені?