Філіп Пуллман - Магічний ніж

— Мені здається, в неї зламаний хвіст, — сказав Віл. — Я не знаю, що з цим робити. Може, він сам загоїться? Я прикладу їй до вуха мед — я десь читав, що це протизапальний засіб.

Це виявилося нелегко, але принаймні тепер кішка була зайнята злизуванням меду, до того ж рана ставала дедалі чистішою.

— Ти певен, що бачив тоді саме цю? — спитала Ліра.

— Так, певен. До того ж, якщо вони так бояться котів, у цьому світі й не може бути інших. Імовірно, вона не змогла знайти шлях назад.

— Вони були наче скажені, — зауважила дівчинка. — Вони б її вбили. Я ніколи не бачила, щоб діти так поводилися.

— А я бачив, — відповів Віл.

Але з виразу його обличчя вона зрозуміла, що він не бажає про це розмовляти, і вирішила не розпитувати його. Вона навіть знала, що не питатиме про це й алетіометр.

Ліра відчувала величезну втому, а тому вирішила піти спати. Вона заснула, тільки-но її щока торкнулася подушки.

Трохи пізніше, коли кішка вже згорнулася клубком і заснула, Віл зробив собі каву, узяв зелений шкіряний бювар і сів на балконі. Світла було цілком досить для читання.

Паперів у бюварі було небагато, і, як він й гадав, це були листи, написані чорним чорнилом на аркушах із зображенням літака — як здогадався Віл, то був папір для авіапошти. Ці слова написані рукою людини, котру він так хотів відшукати! Він почав водити по аркушах пальцями, потім, намагаючись якось наблизитися до батька, притиснув їх до обличчя. Посидівши так хвилини зо дві, він почав читати.

Фербенкс, Аляски Середа, 19 червня 1985 року

Моя люба!

У нас тут звичайна суміш ефективності й хаосу. Усі припаси прийшли, але наш фізик — геніальний дурень на прізвище Нельсон — не подбав про засіб транспортування його чортових куль-зондів у гори. Ми змушені байдикувати, а він нишпорить довкола в пошуках транспорту. Але так у мене з'явився шанс поспілкуватися з тим хлопцем, золотошукачем на ім'я Джейк Пітерсен. Я відшукав його у брудному барі та під звуки гри в бейсбол, що її показували по телевізору, спитав його про аномалію. Він не схотів розмовляти в барі — запросив мене до себе додому. Я розв'язав йому язика за допомогою пляшки «Джек Деніелз». Сам він там не бував, але він знає одного ескімоса, котрий там був, і той тип каже, що знайшов двері до світу духів. Ескімоси з давніх-давен знають про цей прохід, і посвячення у знахарі в них уключає в себе похід туди та повернення з якимось трофеєм — хоча дехто звідти не повертається. Утім, у старого Джейка є карта тієї місцевості, і він позначив на ній те місце, де, за словами ескімоса, розташована ця штука. (Про всяк випадок, її координати: 69°02′ 11'' північної широти, 157°12′ 19'' західної довготи, на вершині хребта Лукаут в милі чи двох на Північ від річки Колвіль.) Потім ми обговорювали інші арктичні легенди — про норвезький корабель, що плавав без команди шістдесят років, й усе таке інше. Археологи — непогані хлопці, вони чекають не дочекаються, коли почнуть працювати, і стримують своє роздратування недбалістю Нельсона. Ніхто з них нічого не чув про аномалію, і повір мені, я не збираюся їм про неї казати. Ніжно цілую вас обох,

Джоні.

Уміат, Аляска Субота, 22 червня 1985 року

Моя люба!

Я називав Нельсона геніальним дурнем, але це аж ніяк не так. Якщо я не помиляюся, він сам шукає аномалію. Затримку у Фербенксі він організував навмисно. Чи повіриш, знаючи, що решта групи погодиться чекати лише через дуже вагомі причини на кшталт відсутності транспорту, він сам скасував свою заявку на машини. Я дізнався про це випадково і збирався вже спитати його, у які такі ігри він грає, але потім підслухав, як він з кимсь розмовляє по рації — він описував аномалію, не більше не менше, але не знав її координат. Наступного дня я приніс йому пляшку, прикинувся простим солдатом, таким собі бурлакою півночі, і почав дражнити його, вказуючи на обмеженість науки — мовляв, ви не можете пояснити існування снігової людини й таке інше. Потім, уважно за ним спостерігаючи, я підкинув йому думку про аномалію — ескімоську легенду про існування дверей у світ духів. Я сказав, нібито мені відомо, що ті невидимі двері розташовані десь біля хребта Лукаут: «Уявіть собі, саме там, куди ми прямуємо!» І ти знаєш, він достеменно знав, про що я кажу. Я прикинувся, що не помітив, як він напружився, і перейшов на чаклунство, розповів йому ту історію про заїрського леопарда — сподіваюся, він прийняв мене за марновірного телепня-вояка. Але я маю рацію, Елен, — він шукає те саме. Питання лише в тому, скажу я йому чи ні. Слід з'ясувати, навіщо все це йому треба. Цілую ніжно вас обох,