Дара Корній - Зворотний бік темряви

Мирослад повернувся з полону андрофагів разом із іншими полоненими наступного ж дня після здійсненого Магурою ритуалу вороття. Повернулися всі ті, кого андрофаги не встигли з’їсти. Після цього «та, що говорить прадавньою мовою» перестала бути для неврів чужинкою. Із нею радилися, з нею ділилися переживаннями, образами, власними знаннями. Із часом звичаї та обряди неврів для Птахи стали рідними. Навіть з лісом вона навчилася правильно вітатися. І вже будучи в інших лісах, в інших світах продовжувала говорити завченими у Невридії словами:

– Йменням батька Рода вітаю тебе, Зелений Шуме!

– Дякую тобі йменням Сварожого кола за доброту твою та прихисток, Зелений Шуме!

І завжди ліс, Зелений Шум, радісно відповідав їй. Може, він не мав душі, але мав дух, і ліпше мати згоду з тим духом, аніж настороженість чи неприязнь. Вона зуміла домовитися з ним, стати своєю. О, так! Добро завжди породжує добро, а хто вам каже, що то неправда – не вірте, він лукавить. Тоді вчинене ним так зване добро було несправжнім, потворою, маскою.

І навіть з невритянським болотом вона зуміла домовитися. Ні, воно не стало її приятелем, однак тут вона зрозуміла доволі просту істину: повага та дружба не завжди синоніми. Часто повага залишається тільки повагою, і цього цілком достатньо, щоб вижити.

Для неврів болото – це не безвихідне тванисько чи безпросвітна безодня. І шанують його неври не менше, аніж ліс. Болото – то цілий світ зі своїми мешканцями, друзями, ворогами. І воно має дороги, стежки, безодні, западини, острови. Так, і в лісі, і на болоті слід завжди бути напоготові. Відчувати наближення небезпеки, вміти чути землю, воду, повітря, дихання землі. Зуміти відкрити своє серце настільки, щоб світ захотів з тобою говорити.

Одного разу вона спостерігала за вовчим лігвом у лісі. Один з юних вовків був смертельно поранений. Мати-вовчиця з усіх сил зализувала своїй дитині рани, але тій не ставало легше. Маля було приречене. Воно скавуліло та ревло від болю. Дивитися на муки дитини було нестерпно. Птаха жаліла вовчицю, співчувала їй. І тоді мати-вовчиця, яка понад усе любила своє дитя, зробила те, чого юна Птаха не всилі була прийняти та зрозуміти. Мати-вовчиця вбила свого смертельно пораненого сина. Вона відібрала в приреченого життя, але вона звільнила дитя від мук.

То любов – не тільки вміння дарувати життя? Тоді себе запитувала і зараз час від часу запитує… Досі не знайшла відповіді.

Так, вона вільно почувала себе у світі неврів після випадку з андрофагами. Учитель Мирослад продовжував бути її Вчителем. Здавалося, на нього не дуже вплинуло знання того, що це вона допомогла йому вибратися з полону. Він і далі трохи зверхньо до неї ставився, називаючи «недолугою дівкою, яка ніяк не віднайде свого тотему». Це її трохи зачіпало, але доброзичливе ставлення милогородців компенсувало біль від невдач. Мирослад і далі продовжував посилати її «на науку» до лісу, говорячи, що тільки там вона зможе віднайти свою хижу сутність. Бо крила вже має, ті відкрилися їй. І вона чемно шукала. Щодня бродила околицями Милограда, вдивляючись та вслухаючись у шум дерев, у крики тварин, птаства. Слухаючи і свій внутрішній світ, який мав нарешті для неї відкритися криком чи завиванням хижого звіра.

І цього дня також вона відразу після ранішньої молитви попленталася до лісу. Днина була сонячна та гожа, саме для збору деяких трав. І Птаха так захопилася їх збиранням, що й незчулася, як зайшла надто далеко від Милограда.

Вона, напевне, вже давненько спостерігала за Птахою, йдучи крок у крок, вибравши свою жертву за особливими знаками: запахом плоті, силою духу, манерою рухатися. Неври називають тварин-хижаків, які з’їдають тіла своїх жертв, чистильниками. Чистильники разом з тілом забирають собі гріхи жертви, очищаючи при цьому її душу. Тож, коли хтось із неврів випадково гинув у лісовій хащі, це не вважалося жахливою смертю. Скоріше очищенням. І от такий чистильник в образі дикої рисі в погожий сонячний день прийшов по Птаху. Птаха запримітила дику кішку надто пізно: ані втекти, ані заховатися.

Ошелешено застигла на місці. Отак вони і стояли одна проти одної, роздивляючись і чекаючи, котра перша не витримає та зробить помилку. Птаха згадала, як Учитель Мирослад розповідав їй про дивний танець душ.

Коли мисливець та його здобич зустрічаються, то їх душі танцюють. Ти, Птахо, зараз граєш роль жертви і можеш по-справжньому перетворитися на неї чи відмовитися від цього, тобто не бути тим, ким хоче бачити тебе мисливець. Він зазирає очікувально в твої очі. Вдивляється, жде, коли ти схарапуджено відведеш свій погляд. Він шукає в твоїх очах страх, сум’яття, невпевненість… Він гарчить загрозливо, показує свої ікла, наче натякає: я не твій друг і можу тебе розірвати, тож спробуй утекти… О, це провокативний натяк жертві, яка найчастіше клює на цей гачечок і перетворюється на мертву здобич.