Дара Корній - Зворотний бік темряви

У Мальві вирувало нерозуміння. Чи закінчаться коли-будь сюрпризи для неї у світі темних? Навія їй здавалася огидною. Оце зеленокосо-зеленооке диво, яке її, ще не знаючи, наперед шалено ненавидить, також наче родичка кревна? От сімейка так сімейка! Хоч тікай із дому. Дідько лисий взяв би таких родичів, ото обтьопалася! Гнівалася і на батька, і на Птаху. Хоча остання навряд чи бодай щось про це знала. Маючи на обличчі шори із самопожертви та любові, так легко не помітити під носом явного. Ну все, Мору вона обіцяла бути чемною, бо той багато чого вміє, сама бачила, але цій язикатій тріпачці вона не терпітиме.

– Слухайте, Навіє, а ви мене не боїтеся? – запитала спокійно, безбоязно та з притиском.

Ошелешена почутим, зеленокоса якусь мить витріщалася на дівчину, ніби вирішувала, чи не причулося випадково, чи то вважати жартом і починати вже сміятися, чи те мале гидке каченя і справді так вважає:

– Гик, – раптом різкувато гикнула. – Гик. То ти мені? – нарешті здоровий глузд Навії взяв гору. – Боятися, тебе, я? З якого дива? Ти ж ніц не вмієш, тільки вчишся. То я тебе можу на жабу перетворити і будеш тут у мене в саду за дохлими мухами наввипередки з павуками бігати, поки мені той зоопарк не набридне. А можу знесилити та в землю закопати, аж поки тебе черв’яки живцем не зачнуть їсти. І нічого мені ані Мор, ані Стрибог не зроблять, коли поясню, що роблю це винятково з виховною метою. Ги-ги! Розсмішила. Гик. Я тебе боюся?

І Навія розреготалася аж до сліз. Мальві здалося, що хихотить не тільки зеленокоса, а й весь її сад гигоче. Чи то луна така була у цьому глухому місці, чи то бурхлива уява намалювала таку зловісну картину? Коли Навії врешті набридло зубоскалити і вона, задоволена собою, взялася витирати руками сльози, заговорила Мальва:

– Я б не була такою впевненою, Навіє. Ви, може, і непоганий Учитель, але ваше призначення – то трава, каструлі, вариво, трав’яні замовляння. Я ж дитина свого батька і єдина спадкоємиця Повелителя Морока. І я походжу зі старого та давнього роду, в якому з уст в уста, без посвяти в суть справи різних там недолугих травниць, передаються закляття та прокляття, від яких немає жодних протидій і жодна трава з тих, які ви знаєте, не допоможе. Треба народитися дитиною свого батька та онукою свого діда, щоб отримати такий спадок. Тому, дорогенька пані Навіє, давайте не будемо сваритися і ви припините нариватися. А то завченим від батька прокляттям, яке ледве не вбило Птаху, я зітру вас з лиця землі, а ще краще зроблю проклятою… Перевіримо?

Ошелешена Навія заплямкала нервово губами. Навіть її сад-парк стих, налякано спостерігаючи за своєю господинею. Безсмертна все ще пробувала боронитися:

– Ти як смієш так говорити зі мною, мала заразо? Ах ти ж поганко зухвала! Ти спочатку закінчи навчання, наберися розуму, пройди до кінця темною дорогою і аж тоді той… погрожуй! Ох-ох, непрощені закляття вона знає. Тьху і розтерти. Подивися на себе в дзеркало. Та в тобі світла так багато, що тре’ бути зовсім сліпим, щоб не зрозуміти: ти не станеш ніколи темною. Тому не лякай мене. Я тебе не боюся.

– А я і не лякаю, лишень попереджаю. Може, не станемо перевіряти, знаю я закляття чи ні? Га?

Навія, розбита та вражена тим, як це мале язикате створіння розклало її на атоми, майже приречено, для годиться, видихнула:

– От розповім твоєму дідові, що ти мене не слухаєш, тоді побачимо, чия візьме. І обов’язково розповім йому, як ти мені погрожувала.

– Ага, розкажіть і обов’язково додайте ще таке. Я думаю, він дуже втішиться, коли почує, що його єдина внука врешті захотіла стати темною безсмертною та дійти аж до рівня вивчення родинних заклинань. А я йому, звісно, переповім, якими влучними словами ви, шанована, згадували його сина, його самого та його дружину. Може, він і також думає про Мару не ліпше, але тільки він має право так думати, а не якийсь там допоміжний персонал.

Навія розгублено мовчала, збираючи докупи думки. А Мальва продовжувала:

– То що, шановна пані Учителько, може, врешті почнемо навчання? І без вивертів, домовилися?

Навія злісно тріпнула головою. Так сильно, що волосся на її голові підстрибнуло вгору. От шмаркачка, вона ще сміє їй наказувати! Ледве стримувала злість, але давати волю гніву не ризикувала. Дівка мала слушність: вона донька Стрибога та онука Мари й самого Морока. Звичайно, цій тупій теличці з роду смертних усе з рук зійде, а вона може і постраждати. Тому запхала всю свою злість та гординю досередини, приберігаючи до ліпших часів, й майже примирливо заторохтіла: