Валерій Шевчук: Місячний біль

Біля голови росла папороть, і він чув, як сухо вона шелестить. В неї сотні дрібних оченят під листям, і всі ті оченята дивляться на нього із співчуттям. Втікачеві починають пахнути якісь квіти, тонко й заспокійливо. Він ледве тримає втомлену й запаморочену голову. Перед очима стелиться туман, блищать вогкі й чорні стовбури. З тих стовбурів зорять вивірки — скільки стовбурів, стільки й вивірок. Він дивиться на них, як на своїх співрозмовників. Розуміє, що спати не час. Треба найти силу розповісти хоч би тим вивіркам про те, що його мучить. Але чи повірять йому ці дивні його співрозмовники?

Зрештою втікачеві байдуже, чи вони віритимуть йому. Він лежить горілиць — небо вгорі синє й чисте. Дивне це поєднання: покинутий хутір, туман у лісі, вщерть наповненому деревами і вивірками, а там — синя безмеж, голубий спокій і тепло. «Нехай мені стане те небо пергаменом, — думає він, — очі мої писатимуть там чудну мою історію».

Він приплющився, але небо не зникло. Чув, як шепочуться людськими голосами вивірки, — його поступово заколисувало, загортало у теплу одежу. Біля нього стояла жовта, аж золота, лисиця і раптом почала на нього дзявкотіти. Він знову побачив очі Вітторіо.

— Поглянь, яка вона чудова! — шепоче втікач, і Вітторіо ствердно киває.

На галяинні сидить дід у дивному балахоні. В нього замість обличчя пацюча морда, але він читає книгу. Грубезну книгу, в якій, певне, не одна цікава історія.

Лисиця біжить до діда, і вивірки схвильовано починають гризти собі кігті. Клубочиться туман, і в тому тумані і дід, і золота лисиця, що біжить до нього, хитаються. Лисиця вже зовсім близько, майже доходить до старого, вже навіть звів він угору пацюче лице, аж раптом розлунюється сухий тріск — лисиця спалахує високим і рівним вогнем.

Чернець сам знайшов возного Кунатовського. Він прибув у Бар, коли вже мали зачиняти ворота. Його впустили, хоч вигляд він мав доста пошарпаний.

Возний прийняв його у себе вдома, бо справа, про яку той хотів посвідчити, хвилювала вже цілу околицю. Наготував каламар і попросив ченця розповідати.

У глибині кімнати заворушилася купа лахміття. Попливли сутінки, в тих сутінках купа лахміття здалася возному химерною і загадковою. Спершу він уздрів суху, кострубату руку, а тоді випливла й сива, розколошкана борода. Старий і справді був убраний у страшні лахи, що вже майже не нагадували чернечої одежі. Голова в нього була лиса, обличчя сухе й жовте. Довгий ніс стримів, облитий світлом од свічки, яка горіла в мешканні, і від того падала йому на очі глибока тінь. В їх темних озерцях спалахували гострі іскри. Густі борозенки зморщок були заповнені червоними тінями, а рот зяяв темною порожнечею. Чернець відкашлювався, він кашляв довго й нудно, а тоді з вуст йому посипалися сухі, шелестливі слова.

Я сидів на порозі своєї пустині, і вже не один і не два роки прошуміло над моєю головою. Ревно молився і ревно читав святе письмо; наді мною здіймалося високе небо, і я любив годинами дивитися у його невиміряну високість. Я шепотів святі слова, і душа моя спокійно спала.

Неподалік була галявина, на якій жили куріпки. Білі, як молоко, й ласкаві, як трава. Я полюбив тих куріпок, а коли стежив, як вони пасуться, тиха злагода приходила до мене. Вечорами, коли спускалося сонце, коли провисали поміж стовбурами золоті стяги, мої куріпки йшли спати, а я лаштувався до вечірньої молитви. Так тривало доти, доки не набрела на мою галявину лисиця. Була жовта й обскубана, притьма кинулася на одну з куріпок — аж пір’я полетіло. Я вискочив із пустиці і побіг рятувати нещасну. Але куріпки вже не було, як і лисиці, біліло в траві тільки пір’я.

Холодне почуття обвіяло мене, наче зимний вітер. Я став над тим жалюгідним пір’ям і помолився. «Боже милостивий, — моливсь я, — відведи од цього місця пристрасті людські. Дай, боже, жити простим життям!»

Тоді-то все й почалося. Спершу на галявину вийшов зарослий чоловік. Він ніс на плечах мертве тіло і важко згинався під ношею. Кинув те тіло й, озираючись, пішов геть. Я дивився на нього з-за кущів і навіки запам’ятав його обличчя. Було воно ще молоде, з широкими вилицями і заросле рудою поростю. Я довго стояв, причаївшись, аж доки не заховався в лісі незнайомець. Тоді вийшов зі свого сховку і наблизився до вбитого. Страшна рана примусила мене здригнутися: нещасного поцілено стрілою, а потім висмикнуто ту стрілу з м’ясом. Я знову впав на коліна. «Боже милостивий, — помоливсь я. — Не вводь мене в ці чорні пристрасті. Я пішов од світу, щоб не знати й не бачити їх. Дай мені, боже, спокій і можливість нового забуття». Небо мовчало, але молитва мене трохи заспокоїла. Я вернувся в пустицю, знаючи, що вже ніколи не прийдуть на мою галявину білі куріпки і не сидітиму я спокійно на порозі, зустрічаючи захід сонця. Жах заповз мені в душу, і я знову віддався молитві, нестримно б’ючи поклони. Мені болів уже лоб від багаторазового вдаряння об землю, в мене дерев’янів язик від тої безлічі слів і прохань, що їх вилив я в небо. Але це заспокоїло мене тільки на короткий час: жах убив-таки зачарування, яким я так довго жив, адже зовсім поруч лежав труп людини, і я мимовільно став співучасником якоїсь дуже гидкої історії. Спершу я хотів закопати незнайомця, але в мене не було рискаля. Був тільки великий ніж, що ним видлубував їстівне коріння, але копати яму тим ножем треба було півночі. Тому-то я й покинув пустицю. Взяв на плечі торбу зі своїми пожитками і почвалав шукати місця тихішого і вдатнішого, де була б галявина з незайманою травою і де б безпечно гуляли по тій траві білі куріпки.