Валерій Шевчук - Місячний біль

Ранок приніс утікачеві полегшу: йому вдалося відпочити. Він вийшов із хати — лежало на овиді велике ранкове сонце. Земля вкрилася легенькою памороззю, і все довкола блищало тисячею спалахів. Весь простір грав і світився: срібні дерева, кущі і срібна земля.

Він повільно пішов по цій срібній землі, і його босі ноги залишали після себе чорні, жовті й зелені сліди. Чорні там, де була земля, жовті — на листі, а зелені — на траві.

Він ішов не озираючись. Не чув за собою погоні, але й не бачив попереду білостінної хати і двору, де зібралася вся його родина. Була тільки ця срібна земля, порожній простір без вітру і пташок, а на яскраво-синьому небі горіло червоне сонце.

За цю ніч він змінився. Його виснажене обличчя було оторочене світлою бородою, а на голові сріблилися сиві пасма. Очі запали, але дивилися м’яко й тепло. Він не помічав, що ступає по паморозі — ноги його не відчували вже холоду. Груди високо здіймалися — дихав утікач спокійно й глибоко.

Вряди-годи він зупинявся, наче роздумував, куди йти, і знову плів за собою вервечку кольорових слідів. Від великого світла, яке лилося звідусіль, постать його на тлі білих горбів, здавалося, розчиняється серед цих тисяч холодних іскор. Одна його рука стискала й розтискала кулак, а друга безживно звисала вздовж тулуба.

Він зупинився біля дерева, яке ще не скинуло пару листків. Один з листків зірвався й, прокресливши коло, ліг йому під ноги. Засвітився непорочною жовтизною — з ока втікача виповзла сльоза, але відразу ж замерзла. Він уперше озирнувся — не на свої сліди, а на сонце. Кругле й негаряче, воно не сліпило очей.

Втікач повільно чвалав далі. Сходив на крутий горб, і йому важко стало дихати. Спинився й довго перепочивав. Кольорова вервечка слідів тяглася під гору в’юнистою смужкою.

Знову ішов і знову хитався довкола іскристий світ. Тільки на горі він зупинився вдруге. На всі боки розстелявся дивовижно безлюдний простір. Покритий памороззю, він палав, мінився і грав.

Втікач скам’янів. Замерзла сльоза на його щоці відтанула і поповзла до кутика вуст. Велика тиша гойдала втікача, великий спокій ліг йому на душу. Ласка й мир світилися в його зорі, а довкола холодно і величаво промінилася земля…

Тоді знову почувся далекий тупіт. Втікач різко озирнувся, але навколо було так само порожньо. Обличчя його спотворила гримаса, і він почав спішно підійматися на ще вищого горба. Там, на тому горбі, розійшовся туман, що вкривав вершину, і він знову побачив перед собою білостінну хату, криницю і подвір’я. Ще рано, тож на подвір’ї не було ні душі — тільки вився вгору тонкий синій струмінь і спалахнуло раптом, гостро вистріливши назустріч йому, маленьке кругле вікно.

Ми пішли на них тієї-таки ночі. Людей зібрали багато, і не всі були високих цнот. Пахло розбоєм і грабунком — половина нашої ватаги могла б за гроші і у вогонь полізти.

Ми пішли до левади і легко прокралися на ворожу половину містечка. Наказано було не здіймати галасу, а заповзятливих собак душити петлями. Ми відчували піднесення, навіть я, бо після того ворожіння з походнею упевненість вселилася в мене, і я починав вірити у власну облуду.

Ми досягли замку наших ворогів у тиші. Нападу тут не сподівалися: ворота хоч і були зачинені, але сторожа спала. Ми розставили зусебіч людей, а кілька найвідважніших перелізло через паркани. Жоден із сторожів так і не здійняв ґвалту, ворота відчинили, і ми всі безшумно зайшли до двору.

Оточили дворище й почали відразу бити вікна в господарському домі. З дзенькотом сипалося скло, хтось уже підпалив хазяйський дім, щоб викурити їх звідти, як пацюків.

У домі заметушилися. Я завмер, безсилий стримати шалене серцебиття: зустріч із чарівником не віщувала нічого доброго. Слуги закричали тим, у будинку, щоб виходили. Будинок палав, але звідти не виходив ніхто. Старий наказав виламувати двері.

Довкола сипалися іскри і гоготіло полум’я. Горіли вже й хати слуг, звідти долинали розпачливі вигуки — наші зарізяки робили своє діло. Лиха радість гойдала моє нутро. Хай вони б’ють одне одного, ці пани, міркував я, чим менше їх буде на землі, тим ліпше!

Двері господарського будинку були міцні, і ми вивалили їх тільки тоді, коли зайнявся полум’ям весь дах. Наші відчайдухи кинулись усередину й почали витягувати звідти добро. Всі бігали зачумлені і запалені дикою пристрастю руйнувати. Нарешті з полум’я було викинуто одного із Станьків. Вимахував шабелькою, але до нього кинулося кілька хлопців. Він заточився, ударений довбнею, і впав — був то якийсь їхній кревний.