Валерій Шевчук: Місячний біль

Я опустився на коліна і глянув туди, де купчилися нещодавно рожеві хмари. Біла хата світила там ясними стінами, сестра моя несла воду від криниці, а батько замітав двір. Рожева курява провисла над тим двором і заслони ла мені його.

Знову зирнув туди, де ще й досі тікав Бонтиволья. Маленька чорна грудка притьмом стрибала по далекій стежці і вряди-годи повертала в мій бік обличчя. Мені жаль стало тої нікчемної грудки: в нього все одно, подумав я, не вистачить сили втекти.

Поруч мирно паслася пара коней. Цей дарунок я приймав; переді мною лежала надто далека дорога, мав її вже зараз почати — тільки на рідній землі я знайду справжню рівновагу.

Там, на своїй землі, подумав я, інакше дихатиму, рідне повітря увіллється мені в душу, як давнє іскристе вино. Там я знайду, мріялося мені, бажаний спокій — я хочу добрести до тої білої хати і напитися з відер, що несе їх сестра.

Втікач, здається, заснув. Був у лісі, а над лісом летів, б’ючи чорними крилами, птах. Зирнув угору: птах, як хмара, закривав небо, птах, як ніч, і очі його — дві зірки. Холодок проповз по його спині, він злякано перехрестився і ввійшов у той правічний ліс. Побачив нерухомі обличчя братів своїх, котрі їхали назустріч, приплющивши очі, а за ними ледь маячіли темні постаті матері й тітки, йому стало страшно від того мороку, що наповзав звідусюди. Пливли між жовтих стовбурів жовті тіла корів, що їх вели люди, такі схожі на нього і його братів. Він наче плив над землею, не торкаючись землі ногами, — біля ніг коливалася папороть, між якої спалахували дивні, схожі на оброслі пелюстками таляри квіти. Птах над головою ліг на верхівки дерев, і мав він сто ніг. Ноги його й були ці жовті стовбури, між яких він чи йшов, чи летів, так само, як стовбурами ставали ноги корів, Коні поперетворювались у карячкуваті кущі, а брати розчинялися помалу в повітрі, стаючи все прозорішими й прозорішими. Тоді він зрозумів, що й вони летять, як і він, але йому їх ніколи не наздогнати. Дорога в них одна, збагнув він, зрештою роблять одне — пиляють і пиляють дерево, а мати з тіткою дрова ті носять…

У втікача запаморочилася голова, в очах замигтіли іскри, зблиснуло полум’я, що ним загорілася папороть; здавалося, йде він по білому, як сметана, снігу. Ліс розступається перед ним, стовбури наче розбігаються в боки, даючи йому дорогу, — ліс був повний людських тіней, прозорих, як і цей білий сніг.

Він сам відчувався тут тінню, сам ставав як дерево, бо всі ці тіні — дерева, і все шепоче, наче біжить під вітром листя. Все неначе в тумані, в якому кубляться побачені за життя людські обличчя. Він зовсім топиться в тому молоці, він у цю мить кентавр, який креше копитом іскри. Там, далеко за ним, уже чується виразний шум погоні: важкі коні мчать, б’ючи копитами землю. На конях тих закуті в риштунки воїни, і мчать вони безперестанку день і ніч…

Часом втікачеві здається, що він ніколи не вийде з цієї руїни, що господь привів його сюди і звільнить тут від дощу й тягаря; втікачеві зимно, а через прочинені двері знову чується шепотіння дощу. Волога заповзає до пустиці, краплі падають з дірявої стелі, дзвінко розбиваються об гнилий поміст і обсівають його холодною мжичкою.

— Є людські закони, — бурмоче він, — а є закони вищої справедливості…

Дивиться у вікно, в отвір влітає збите дощем листя. Мокро плескається об долівку і клеїться до неї.

— Хто може пізнати справжню справедливість? — бурмоче він, — Хто може знати, що виросте з його сьогоднішніх учинків завтра?

Втікача трусить лихоманка. Він намагається загорнути груди в ганчір’я, в яке перетворилася його одежа, але холодні пальці безсилі стиснутися.

— Авжеж! — Утікач ледве ворушить губами. — Ви, певне, не розумієте, хто був той рудоволосий?… Він замордував нашу сестру. Старий хотів помститися… Старий не встиг. Бачить бог, все це мусило покластися на мої плечі…

Він заплющився, і його обличчя стало вмиротворене. Неначе вслухався в день, у шелест листя і в дзвін капежу.

— Тоді була місячна ніч, — задумливо сказав.

Я під’їхав до міських воріт. Передї мною й справді було наше місто. Так, місто на дві половини: одна — наша, а друга — Сокольських. Старший Сокольський був мій хрещений батько, а моя сестра — за одним із Сокольських; можливо, колись місто наше з’єднається в одно.

Брама була зачинена, і мені довелося довго стукати. З вежі визирнув воротний, він не міг мене впізнати у незвичному для цих країв іспанському костюмі. Я назвався, і тільки тоді ворота було переді мною відчинено.