Стівен Кінг - Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

Мія розгублено зіщулилася, не знаючи, що їй робити.

— По черзі! — вигукнув клерк-реєстратор і дзеленькнув дзвоником. Цей звук, ніби срібною стрілою, прохромив її збентежений мозок. — Дотримуйтесь черги; будь ласка!

Усміхнений чоловік — зализане, немов приклеєне до черепа чорне волосся, жовта шкіра, розкосі очі за круглими окулярами — з отим довгастим палахкотливим предметом у руках підскочив до Мії. Мія напружилась, готова його вбити, якщо він атакуватиме.

— Ви мозете зняти мене з моя зінка?

Чоловік простягнув їй своє палахкотливе знаряддя, пропонуючи взяти його до рук.

Мія сахнулася, гадаючи, чи не на радіації воно працює, чи не зашкодить воно її малюкові.

— Сюзанно! Що маю робити?

Нема відповіді. Звісно, що нема, як вона могла очікувати на допомогу Сюзанни після того, що недавно відбулося, але ж…

Усміхнений чоловік ніяк не вгавав, не переставав наставляти на неї ту свою штуку. Вигляд він мав трішечки зачудований, але все ще безстрашний.

— Зробіте нам насе фото, будь раска? — Він тицьнув довгастий предмет їй у руку. Відступив назад і обняв леді, яка виглядом абсолютно не відрізнялась від нього, окрім її зачіски —

чорне волосся звисало чубком їй на лоба, і Мія ще подумала, що це за хвойдівська стрижка. А круглі окуляри в неї були точнісінько такі самі.

— Ні, — промовила Мія. — Ні, благаю прощення… ні.

Паніка підступила до неї впритул, розжарена, вона вихрилася й булькотіла просто перед її очима

(Зробіте нам насе фото, ми вбивати васе дитя)

і Мія імпульсивно хотіла вже було кинути довгасту річ на підлогу. Але ж вона могла розбитися й випустити в повітря ту чортівню, що живила цю палахкалку.

Натомість вона її обережно поклала, вибачливо посміхнувшись здивованій японській парі (той чоловік так і обіймав свою дружину), і похапцем рушила через хол у бік крамнички. Навіть музика змінилася, замість колишніх заспокійливих мелодій, піаніно тепер видавало різкі, дисонуючі звуки, різновид музичного головного болю.

— Мені потрібна сорочка, бо ця вимазана в кров. Візьму сорочку, а тоді вирушу до Діксі-Піґ на розі Шістдесят першої вулиці й Лексингворт… Лексинг тон , тобто Лексингтон-авеню… і там народжу собі дитину. Я народжу дитину, і все це сум’яття закінчиться. Я згадуватиму цей свій страх зі сміхом.

Але у крамничці теж було повно народу. Японки роздивлялися сувеніри і наввипередки між собою щебетали тією своєю пташиною мовою, поки їхні чоловіки стояли в черзі на реєстрацію. Мія побачила полицю з різноманітними сорочками, але й там теж товпилися японки, вибирали. І тут також була черга до каси.

— Сюзанно, що маю робити? Ти мусиш мені допомогти!

Нема відповіді. Вона була поряд, Мія її відчувала, але допомагати не збиралася. «А й справді, — напливла думка, — хіба я на її місці діяла б інакше?»

Ну, можливо, й інакше. Щоправда, заради цього дехто мусив би запропонувати їй якусь винагороду, проте…

— Єдина винагорода, якої я від тебе бажаю, — це правда, — холодно мовила Сюзанна.

Хтось торкнувся спини Мії, котра заціпеніло стояла в дверях крамнички, і вона обернулася з задраними вгору руками. Якщо там якийсь її ворог або ворог її малюка, вона видряпає йому очі.

— Перепросую, — звернулася до неї усміхнена чорноволоса жінка. Як і той чоловік, вона тримала в руках довгасту палахкалку. Посеред цієї штуки було кругле око, і воно дивилося на Мію. В ньому вона побачила власне обличчя, маленьке, похмуре, насторожене. — Ви зробіте нам фото, будь раска? Зробіте фото мене і мій друг?

Мія не могла второпати, про що говорить ця жінка, чого вона від неї хоче, на що здатна та її палахкалка. Вона розуміла одне: тут занадто багато людей, вони всюди, це справжнісінька божевільня. Крізь вітрину крамнички вона побачила перед фасадом готелю такий самий безлад. Жовті й довгі чорні машини з вікнами, крізь які нічого не видно (хоча люди, котрі сиділи всередині цих машин, напевне, все могли бачити), і ще якась величезна срібляста машина стояла й гарчала біля хідника. Двоє чоловіків у зеленій уніформі метушились на вулиці, дмухаючи у срібні свистки. Ще щось почало голосно торохтіти десь неподалік. Мія, котра ніколи не чула відбійного молотка, подумала, що це гатить скоростріл, але ніхто надворі не впав на тротуар, навіть переляку ніхто не проявив.

Та хіба вона зможе дістатися до Діксі-Піґ самотужки? Річард П. Сейр сказав, що Сюзанна неодмінно допоможе їй знайти дорогу, але Сюзанна вперто мовчала, а сама Мія була на межі цілковитої втрати самоконтролю.