Стівен Кінг - Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

Вона зовсім забула, що збиралася спитати офіцера Антассі, чи не бажає він пообідати з нею ввечері.

Фактично, вона вигнала його зі свого кабінету.

Скоро по тому в двері до неї просунув голову Мітч Гутенберг.

— Гадаєш, вони зуміють повернути тобі твою сумку, Тру…

— Зникни, — промовила Труді, не підводячи очей. — Зараз же.

Гутенберг оцінив її змертвіло-білі щоки й випнуте підборіддя. І зник, не промовивши більше ні слова.

Труді пішла з роботи о пів на п’яту. Вирушила на перехрестя Другої авеню і Сорок шостої вулиці, і хоча, наближаючись до «Хаммаршольд-Плази», вона відчула, як знову загібали шумарки , пробираючись вгору по її ногах до заглибини черева, Труді ніскільки не вагалася. Вона постояла на розі, не звертаючи уваги ні на біле запрошення ЙДІТЬ, ні на червону заборону НЕ ЙДІТЬ.

— Саме тут, — промовила вона. — Це трапилось саме тут. Я знаю, що саме тут. Вона спитала, який у мене розмір, а перш ніж я встигла відповісти — а я б відповіла, я б їй сказала навіть якого кольору на мені білизна, аби вона спитала, бо я була в жахливому шоці, — перш, ніж я встигла відповісти, вона сказала…

Байд’же. Сюзанна каже, на позір ти маєш сьомий. Це підходить.

Ні, не зовсім так, вона не договорила останнє слово, але Труді була певна, що жінка хотіла сказати саме його. Але тієї миті її обличчя почало змінюватися. Немов у коміка, що зібрався пародіювати Білла Клінтона чи Майкла Джексона, або навіть Джорджа Клуні. І вона попрохала допомоги. Благала допомогти їй і сказала, що її звуть… як?

— Сюзанна Дін, — промовила Труді. — Так її звуть. А от цього я так і не сказала офіцеру Антассі.

Авжеж, атож, та тільки нахер того офіцера Антассі. Та пішов той Антассі разом з його автобусними зупинками та крамничками.

Та жінка — Сюзанна Дін, Byпі Голдберг, Коретта Скотт Кінг, та хто вона там не є — вона нібито була вагітна. Вона повелася так, ніби в неї почалися перейми. Я майже певна цього. Та чи здалася вона тобі вагітною, Труді?

— Ні, — відповіла вона.

На північному боці Сорок шостої вулиці білий заклик ЙДІТЬ знову змінився червоним НЕ ЙДІТЬ. Труді зрозуміла, що потроху заспокоюється. Просто перебування тут, де праворуч височіла «Друга Хаммаршольд-Плаза», якимсь чином заспокоювало. Немов прохолодну долоню хтось приклав до гарячого лоба або легким вітерцем навіяло, що нема нічого, ну абсолютно нічого такого, через що по тілу загібали б шумарки .

Тут вона усвідомила, що чує дзижчання. Якесь ніжне бриніння.

— Це не дзижчання, — промовила вона, дивлячись, як червоне НЕ ЙДІТЬ укотре змінилося білим ЙДІТЬ (їй пригадалося, як на побаченні, ще в її університетські часи, її тодішній любчик казав, що найгірша кармічна доля, яку він собі може уявити, це відродитися вуличним світлофором). — Це не дзижчання, це спів .

А тоді, просто поряд з нею — він її збентежив, проте не налякав — чоловічий голос промовив: «Так воно й є». Труді обернулася туди і побачила якогось, на вигляд тридцятирічного з гаком, джентльмена.

— Я повсякчас приходжу сюди, просто щоб послухати. І ось що я вам скажу, оскільки ми з вами, так би мовити, ніби ті кораблі, що стрілися вночі й розійдемося назавжди, я в юності мав найжахливіший у світі випадок хвороби акне. Мені здається, всі мої прищі якимсь чином зникли завдяки тому, що я приходив сюди.

— Ви гадаєте, що стояння на розі Сорок шостої вулиці і Другої авеню очистило вас від акне? — перепитала вона.

Його делікатна, навіть ніжна, посмішка дещо зблякла.

— Я розумію, це звучить божевільно…

— Я бачила жінку, що прямо отут з’явилася нізвідкіля, — сказала Труді. — Я бачила це три з половиною години тому. Коли вона з’явилася, у неї не було ніг нижче колін. А тоді вона їх відростила. То хто з нас божевільний, друже?

Він дивився на неї широко розплющеними очима, просто анонімний підлабузник у костюмі, з попущеною в кінці робочого дня краваткою. А таки так, вона помітила ямки й плями від давнього акне в нього на лобі й щоках.

— Це правда?

Вона підняла праву руку.

— Щоб мені вмерти, якщо я брешу. Та курва вкрала мої туфлі, — вона завагалася. — Ні, вона не курва. Не віриться мені, що вона курва. Вона була налякана й боса, а ще вона гадала, ніби в неї перейми. Дуже жаль, що мені забракло часу і я не змогла віддати їй свої кросівки, замість тих чортових туфель.

Чоловік кинув на неї обережний погляд, і Труді Дамаскус раптом відчула себе страшенно втомленою. Їй спливло до голови, що це саме той погляд, до якого їй доведеться звикати. Знову з’явився сигнал ЙДІТЬ, і чоловік, котрий був сам заговорив до неї, помахуючи кейсом, рушив уперед.