Стівен Кінг - Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

— Але ж ти бачив чоловіка. Не Сюзанну, а чоловіка.

— Так, з вусами щіточкою, у смішних маленьких окулярах у позолоченій оправі, схожого на чарівника з дитячої казки.

Вони зупинилися на межі яскравого світлового кола перед входом до готелю.

Швейцар у зеленім фраку оглушливо дув у срібний свисток, підкликаючи таксі.

— Так ти гадаєш, що то був Ґан? Негр у тюремній камері, то був Ґан?

— Я не знаю, — замотав розпачливо головою Джейк. — Там було ще щось пов’язане з Доґаном, але все так змішалося.

— І все передалося через доторк.

— Так, але не від Мії, не від Сюзанни, не від тебе чи мене. Я гадаю… — Джейк перейшов на шепіт. — Я гадаю, мені спершу варто розібратися, хто такий той чорний чоловік і який він має стосунок до нас, бо, боюся, те, що я бачу, надходить із самої Темної вежі. — Він значуще подивився на Каллагена. — На деяких рівнях ми підібралися до неї дуже близько, і тому для ка-тету особливо небезпечно бути не разом, як зараз.

— На деяких рівнях ми вже просто перед нею.

Джейк перебрав цілком і повністю на себе лідерство, щойно він з Юком на руках пройшов крізь обертові двері в хол і поставив пухнастика-шалапута на вимощену плитками підлогу. Каллаген гадав, що хлопець навіть сам не помітив, як це відбулося, і це, либонь, на краще. Якби він усвідомлював, що робить, це могло б похитнути його самовпевненість.

Юк делікатно принюхався до власного відображення у стіні з зеленого скла, а тоді пішов услід за Джейком до реєстратури, акуратно цокаючи кігтями по чорно-білих мармурових квадратах. Каллаген ішов поряд з ним, сам усвідомлюючи, що дивиться на майбуття, і намагаючись не дуже наочно витріщатися навкруги.

— Вона була тут, — сказав Джейк. — Отче, я ледь не в очі її бачу. Обох їх — і її, і Мію.

Каллаген не встиг відповісти, бо Джейк уже опинився біля стійки.

— Благаю прощення, мем, — промовив він. — Моє ім’я Джейк Чемберз. Чи нема у вас для мене якогось листа або пакунка чи ще чогось? Його могла залишити або Сюзанна Дін, або міс Мія.

Жінка на кілька секунд втупилась поглядом у Юка. Юк дивився вгору на неї зі щирою усмішкою, демонструючи свій чималенький набір зубів. Мабуть, вони її збентежили, бо вона, насупивши брови, відвернулася від пухнастика і почала вивчати екран свого комп’ютера. Перепитала:

— Чемберз?

— Так, мем, — підтвердив він з найкращою з тих своїх інтонацій, що годилися для розмов із дорослими. Давно вже не траплялося в нього потреби її використовувати, але вона нікуди не поділася, як з’ясував Джейк, і моментально знайшлася.

— Я маю для вас послання, але не від жінки. Воно від чоловіка на ім’я Стівен Кінг, — вона посміхнулась. — Гадаю, це не той знаменитий письменник? Ви його знаєте?

— Ні, мем, — відповів Джейк, скоса глянувши на Каллагена.

Ніхто з них до недавнього часу не чув про Стівена Кінга, але Джейк розумів, що його супутника від цього імені могли дрижаки взяти. Каллаген наразі не здригнувся, але рот його перетворився на тонку лінію.

— Авжеж, — сказала вона. — Я гадаю, це доволі поширені ім’я та прізвище, чи не так? Можливо, по всіх Сполучених Штатах є досить нормальних Стівенів Кінгів, котрі б бажали, аби він… ну, не знаю, як сказати… втихомирився.

Вона видала короткий нервовий сміх, і Каллаген здивувався, що могло її так збурити. Юк, який тим менше скидався на собаку, чим довше його роздивлялися? Можливо, проте Каллаген думав, що тут справа радше в Джейку, щось у ньому ніби шепотіло: небезпека. А може навіть: стрілець. Безперечно, він мав у собі щось таке, що відрізняло його від інших хлопчаків. І то дуже. Каллаген пригадав, як він вихопив з кобури свій «рюгер» і приставив його дуло до носа таксисту. «Так ти визнаєш, що їхав занадто швидко і ледь не задавив мого друга! — волав він, і його палець на курку став аж білим. — Ти скажеш мені, що не хочеш померти отут, просто посеред вулиці, з діркою в голові!»

Хіба так реагують на ледь не фатальний інцидент звичайні дванадцятирічні хлопці? Каллаген вважав, що ні. Він подумав, що жінка по той бік стійки мала всі підстави нервуватися. А про себе він усвідомив, що їхні шанси в Діксі-Піґ тепер здаються йому трохи кращими. Не набагато, та все ж таки.

Джейк, мабуть, відчувши деяку нестандартність, подарував жінці найкращу з тих своїх посмішок, що годилися для спілкування з дорослими, але, як на Каллагена, вона занадто скидалася на Юкову: забагато зубів.