Володимир Арєнєв - Магус

Місто має вдосталь чужих очей і вух. Навіть уночі.

Особливо уночі.

Оберто зронює теж упівголоса: «Питай», — і через плече з легкою цікавістю дивиться на свого супутника. Приземкуватий, з чисто виголеним обличчям, він дійсно схожий на дитину, такого собі хлопчика-лялечку з не дуже благополучної сім’ї. Очі — наївно-довірливі, широко розкриті, права рука зніяковіло жмакає полу плаща.

Гарно грає, бісова душа! Переконливо.

А повернися до нього спиною, дай впевнитися, що ти неозброєний і розслаблений, — либонь, штрикне своїм ножичком-валлетом, під пряжку ременя замаскованим, — і отямитись не встигнеш!

— Гніватися не будете?

— Не буду.

— Навіщо вам це? Ну, персні крадені. Вам же синьйор Леандро заплатив за послуги, ви ж і поїхали були. Сам він про винагороду за брязкальця ці не сповіщав. А так… ну який резон?

— Я — магус, — нагадує Оберто. — Я стежу, щоб був дотриманий закон, щоб злодія покарали і коштовності повернулися до законного власника.

Фантин тихо сміється, хитаючи головою.

— Я сказав щось кумедне?

— Ох, пане магусе, не ображайтесь, але… Самі ж говорите: «щоб був дотриманий закон», так? І самі ж його порушити збираєтеся. Ну, припустімо, залізти на віллу градоначальника — нічого тут такого особливого, ви ж не красти лізете, а ніби навпаки. Але мені от дозволили брать, що захочу, а це вже крадіжка, як не верти. Так? Так. Та це дрібничка, а якщо глянути ширше? Будь-яке місто візьміть — хоч наш Альяссо, хоч Фьйоренцу, — всюди крадуть, шахраюють і нутрощі з людей випускають ні за гросо. Чого ж ви тих, інших, не ловите?

— Ти колись бачив, щоб лев полював на ящірок? Не випадково притис, а умисно вистежував? Правильно, не бачив. Бо на ящірок є свої мисливці, дрібніші.

— Допетрав, — хмикає Фантин. — То ви, значить, лев.

— Я не лев, — байдужо відповідає магус. — Я той, хто полює на левів.

Через Порта Нуова вони, звісно, залишати місто не ризикнули. Вночі до брами тільки сунься: там тобі одразу — хто? куди? навіщо?…

Попрямували вздовж стіни, де ліворуч струнчилися будинки знатних і заможних городян із розкішними, личкованими мармуром фасадами, із садами, сторожовими собаками й охоронцями, котрі, стиха пояснив Фантин, тільки що — стріляють із арбалетів, а вже потім цікавляться, хто такий. Але це — якщо у вікна заглядатимеш чи там дверного важка торкатимешся, коли ж просто йдеш мимо — прямуй собі без дригачів. Мало в якій справі пошлють людину: може, із писулькою від дона Джованні до донни Анни, а може, до «Трьох поросят» — за піцою з беконом. Якщо ж в усіх стріляти — болтів не назбираєш.

Отже, уподовж мармурових фасадів прошкували на захід, а потім вийшли до цвинтаря. Обнесений невисокими портиками, повитими плющем, різьбленим і живим упереміш, він проступав із пітьми, як борт величезного вітрильника — того самого, з моряцьких легенд про галеони-привиди, тільки тут замість скелетів за команду слугували гранітні й алебастрові пам’ятники. Ангели зі смутними обличчями і напівскладеними крильми докірливо тикали пальцями кудись за спину двом опівнічникам, які петляли між склепами. Скорботні мадонни дивилися їм услід й ронили скупі кам’яні сльози. Щур — не скульптурний, живий! — шарахнувся від непроханих гостей, і Фантин звичним рухом сипонув у його бік хлібні крихти. Мабуть, умисне прихопив, ач, вони в нього в окремій торбинці. Акуратний хлопчина.

— А це навіщо? — питає Оберто.

— Раптом то був гримо.

Авжеж, правильно, магус у темряві бачить, майже як удень, а от Фантин — ні. Але навіть якщо це був би гримо, а не щур — хлібні крихти навряд чи знадобилися б. Гримі, одна з гілок «дрібного народця», оселяються зазвичай на кладовищах чи неподалік від них. їх хлібом не годуй — дай полякати людей, але загалом вони миролюбиві, і хоч інколи люблять побешкетувати (майже всі пуерулі [4] Пуерулі — «дрібний народець» латиною + італійськ. В однині (істота, що належить до «дрібного народця») — пуеруло. цим грішать), а все-таки не злостиві.

Словом, відлякувати чи відволікати гримо Фантинові не довелося б, та й за гостинець хлібні крихти не всюди годяться.

— Вони освячені, — шепоче крадій-«віллан». — Якщо чесно, гримо я тут жодного разу не бачив, а дещо інше — траплялось.

— І допомагали крихти?

— По-різному, — ухиляється від відповіді Фантин. І вказує на величний склеп із грізним, у два людських зрости янголом над дверима: — Прийшли. Звідси, месере, пряма дорога із Альяссо на кільцеву, до перехрестя, від якого до вілли синьйора Леандро рукою подать.