Володимир Арєнєв - Магус

— Що каже лікар?

— Щоб я заткнув пельку і забирався геть, мовляв, заважаю. Як на мене, він сам не знає, що робить. А ти?

— А що я? Я — лише серван, котрому «пощастило» стати custos’ ом. Зцілювати я не вмію, зрозумів!

— Може, покликати ресурджентів?

— А вони тут до чого? Він же іще не помер… а якби й… вони ж тільки через сорок днів після смерті можуть воскресити.

— То що нам робити? — в голосі Фантина бринить непідробний відчай.

— Молитися, — похмуро зронює Малімор. — Більше ти нічим йому не зарадиш. Скажи краще, як там діти?

— Та як… Вередували весь вечір, я їх доручив годувальниці. Що вона тільки не робила — і заколисувала, і казки розповідала, і годувала… Ну, наче вже поснули.

— Можна я погляну?

— Ходім.

Вони йдуть, клацають двері. Маестро лікар також уже пішов, давно здався, сказав покликати, коли щось зміниться, і зійшов «провітритися та перекусити, якщо потрібно, я буду внизу», він зараз потягує вино за одним зі столів у загальній залі і киває Руберу Ходязі: «Так-так, ви маєте рацію, це не можна залишати безкарним: отак запросто, на вулиці підстрелити ні в чому не винну людину, ви маєте рацію…» Ти відчуваєш запах поту, втоми і страху, що пацієнт помре і в цьому потім звинуватять лікаря; вдома знову холоне неторкана вечеря, а ображена дружина буде «все розуміти», але ображатиметься цілий день чи навіть три. Мабуть, він не даремно хвилюється. Його дійсно можуть звинуватити, і дружина дійсно ображатиметься. Але ти нічим не можеш йому допомогти.

І він тобі — теж нічим.

…Помирати боляче, розумієш ти. Ні-ні, йдеться не про фізичний біль, а про прив’язаності; тонкі-тонкі нитки, що міцніші ланцюгів, вони протягнуті від тебе навсебіч, ти — павук у центрі павутиння, але ти ж — маріонетка в чужих руках; у Його руках, поступово ти позбавляєшся від них, одну за одною рвеш, і — так! — це пекельно боляче.

Не менш боляче виявити раптом, що твої уявлення про світ, твій панцир («шкаралупа», синьйоре Аральдо, ви мали рацію, «шкаралупа»!) — неповноцінні, уражені тріщинами, твої «добре» і «погано» мають найдрібніший, недоступний для ока ґандж, який, утім, робить свою чорну справу: ти знаєш про нього і вже не можеш щоденно і щогодинно ставати до бою — меч випадає з рук, сумніви, наче отрута misericordia , проникають у кров, у саму твою сутність — і навіть знаючи, що зброя ворогів ще більш занепащена і неміцна, ти відступаєш, здаєшся, визнаєш свою поразку (бо це — поразка, Господи!); ти уже не намагаєшся по крихті зібрати розвалений обладунок, але зриваєш його з себе — із кров’ю, з м’ясом, із відчайдушним «Нехай так!» того, хто йде на ешафот, свій меч ти встромлюєш у самого себе — і приймаєш біль як вищу міру покарання, як неминуче зло, яке ти вже обрав, бо misericordia — не для всіх, тобі вона недоступна, терпи, розкрийся в останній відчайдушній атаці на власні помилки і хибні думки, прийми з гідністю, що належить, іди цим шляхом до кінця, нехай навіть там, у кінці, на тебе чекає пекельне коло — те, що призначене для зрадників!..

Голоси чути дедалі гірше, вони вже настільки схожі один на одного, що ти їх майже не відрізняєш, тим більше — не можеш зрозуміти, хто саме говорить і про що. У них зараз рівно стільки ж сенсу, скільки в гуркоті прибою чи в музикуванні цвіркунів. Просто шум, який відволікає.

Який заважає спати.

Скоро, дуже скоро він тобі не заважатиме.

Уже майже не боляче.

Уже…

І цієї миті чиїсь чіпкі пальці хапають тебе, хапають і тримають так, що знову приходить все: біль, час, пам’ять. Ти намагаєшся втекти, вириваєшся щосили, але стає тільки гірше: чим більше докладаєш зусиль, тим більше прокидаєшся до життя; повертаються почуття, бажання… пам’ять…

Ти вражений: ти знав, достеменно знав, що жодна жива істота з того боку бар’єра ніяк не могла вплинути на тебе.

Ти розгублений: неможливе, тим не менш, відбулося.

Ти намагаєшся збагнути: як могло це статися, адже ти уже майже пішов .

Що ж — тобі охоче підказують.

Показують: на галереї стоять троє. Привид і ти з Фантином; у вас на руках по немовляті.

«Не кричіть, розбудите дитину», — кажеш ти синьйору Бенедетто, але малюк уже прокинувся, покліпав оченятами, скривився був незадоволено і уже зібрався зарепетувати, мовляв, пелюшки мокрі і треба більше уваги приділяти дітям, а не старим, до того ж давно мертвим, — аж раптом шмигає носом, випростує ручку і тягнеться до рукава синьйора Бенедетто.

…Пальці малюка упевнено тримають примарну тканину, мнуть її, тягнуть на себе. На обличчі дитини — блаженна посмішка: он яку іграшку собі знайшов!..