Володимир Арєнєв - Магус

— Не варто переоцінювати мої заслуги, — втручається Оберто. — Адже персні я так і не повернув.

Благодушність умить залишає примарне обличчя синьйора Бенедетто.

— А я вирішив, що ви сказали це зумисне, аби вивести на чисту воду мого невдячного нащадка!..

— Невже ви забули? Законники намагаються не брехати без крайньої необхідності.

Привид мовчить, втупившись в Оберто хмурим, задумливим поглядом.

— Чи готові ви, месере, заприсягтися, що всі три персні знайти неможливо? Ви не знаєте, де вони?

— Я ладен заприсягтися, що не знаю, де вони знаходяться. І що всі три навряд чи колись стануть доступні вам, навряд чи повернуться до скарбниці роду Цинікуллі. Цього достатньо?

— Хитруєте, месере? Чи хочете смерті цього молодика — адже один із трьох — у нього на пальці, чи не так?

— Я не ювелір, синьйоре Бенедетто. І нездатен визначити, чи підроблений перстень у Фантина. Той, який ви мені прислали тоді в «Стоптаний чобіт», як ви самі стверджували, був підроблений.

— Ми перевірили всі сім — і виявилося…

— Я пам’ятаю. Тож повторюю: я не знаю, чи підроблений перстень у Фантина.

Синьйор Бенедетто щулить очі:

— Отже, ви бачили всі три?…

— Я бачив дуже багато перснів, синьйоре Бенедетто. І всі були схожі на ваші.

— Що… що ви хочете сказати?!

— Не кричіть, розбудите дитину, — але малюк на руках в Оберто уже і сам прокинувся. Він покліпав оченятами, скривився був незадоволено і уже зібрався зарепетувати, мовляв, пелюшки мокрі і треба більше уваги приділяти дітям, а не старим, до того ж давно мертвим, — аж раптом шмигає носом, випростує ручку і тягнеться до рукава синьйора Бенедетто.

— Я розумію, чого ви домагаєтесь, месере, — гримить тим часом привид. — Ваша уславлена законнича справедливість, так? Кожному бастарду — перстень, вам що до того, не ви стільки віків турбувалися про честь Цинікуллі!.. Не ви…

Цієї миті він осікається і з подивом дивиться вниз, на свій рукав, за який його сіпає прапрапра… (мадонна відає, скілька разів «пра») онук.

— Але як?!..

Пальці малюка упевнено тримають примарну тканину, мнуть її, тягнуть на себе. На обличчі дитини — блаженна посмішка: он яку іграшку собі знайшов!

— Скажіть йому щось. Усе-таки ваш нащадок.

Але синьйор Бенедетто втратив мову, він тільки й може, витріщивши очі, дивитися на немовля, яке вхопило його за рукав.

Унизу, на сходах, регоче, вхопившись за живіт, Малімор.

От тільки в очах сервана — сльози.

До вечора відпочивали — наскільки це вдалося при двох малюках, які відіспалися в бібліотеці синьйора Леандро і тепер вимагали уваги. Один раз навіть хтось із постояльців приходив сваритися: «навіщо дитят мучите?!»

«Ще невідомо, хто кого!» — похмуро відгукнувся Фантин, вкотре міняючи пелюшки. І додав: «Треба нам, месере, годувальницю завести, без неї не впораємося».

Рубер, господар «Чобота», знав одну, тож невдовзі близнюки давали клопоту вже їй. Утім, годувальниця і малюки швидко знайшли спільну мову і загалом були задоволені одне одним.

Залишок дня Оберто провів у глибокому сні, відпочиваючи після вчорашніх подій. Шкода, часу на це було обмаль: щойно стулив повіки, а вже — вечір, і Фантин трясе за плече: «Ви просили розбудити, месере, коли прийдуть воскресники. Ну, то вони вже з’явилися. Чекають унизу, в залі».

— Ходімо, — і вони спускаються до ресурджентів, зазирнувши спершу до годувальниці («Чи все гаразд? Сплять? Ну, нехай сплять»).

Обидва червоноплащники, як за командою, підводяться, ледве завбачивши Оберто і його супутника.

— Наша домовленість залишається в силі, месере?

— Звісно.

— Тоді дорогою ви хоча б у двох словах розкажіть, що ж сталося насправді .

— Власне, у двох я уже розповів — сьогодні вдень, у синьйора Леандро.

— Там жодним словом не був згаданий слід , — завважує фра Клементе.

— Та і говорити ж нема про що. Сліду більше немає. Складу злочину — також, оскільки результати відсутні. Про саму подію знають лише кілька людей, але плескати язиком не стане жоден, та й хто їм повірить? Тому можете не турбуватися: те, що сталося… його наче зовсім не було.

— Дуже добре, — киває старший червоноплащник. — Залишилось з’ясувати, хто ж це здійснив.

— А ви досі не зрозуміли? — майже із жалем дивиться на нього Оберто.

Фра Клементе нарешті починає здогадуватися; він пильно споглядає на магуса, немов хоче переконатись, чи той не обманює.

— Тоді тим паче… — шепоче вражений ресурджент. — Тоді… що ж, що ж… Може, воно й на краще. Так, — говорить він уже рішучіше, — напевно на краще. І ви правильно зробили, месере, що саме так вчинили в цій… непростій ситуації. Інакше… я навіть не можу передбачити всі можливі наслідки. Але хвилювання серед людей, смути… — Він хитає головою, уявивши все це і багато іншого. — Так, ви вчинили єдине, що можна було!