Володимир Арєнєв: Магус

Скалічений повільно хитнув головою.

— Простіть, учителю… Я не…

— Не прощу. Ти можеш сумніватися у правоті засад ордену, але перечити наставникові — ні. А втім, час усе розставить по своїх місцях. Іди!

Скалічений хотів щось додати, але не насмілився. Він шанобливо вклонився й залишив сад, а невдовзі — і монастир.

І хоч не ризикнув удруге заперечити наставникові, все-таки залишився при своїй думці.

А час, як ведеться, показав, хто ж мав рацію.

Записку передали рівно опівдні, коли дзвін на ратуші лунко сповістив: настала година Єдинорога. Фантин у цей час, як завжди, щойно очі продер після нічної прогулянки і снідав у харчевні «Кістка в горлі». Хлопчина-розсильний з блискучими очима і замурзаним личком мавра-напівкровки, відхекавшись, пробелькотів: «Чи то ви Лезо Монети?» — і дочекавшись Фантинового кивка, виклав на стіл, поряд із напівпорожнім горням молока, конверт.

Після чого, звичайно ж, недовірливо покосував на горня: доросла людина, наче не хвора, а диви — молоко!..

Фантин подумки усміхнувся, кинув замурзаному монетку і дивився, як він джингує, на ходу впевнюючись, чи насправді в одержаного мідного кругляка гостре ребро. От молодь! Ні тобі знання традицій, ані поваги до старших: навіть спокійно поснідати не дають!

Що ж до молока, то Лезо Монети перед роботою нічого міцнішого не пив: іще відтоді, як отримав своє прізвище. Крадій — чи кишенькар, чи чистильник панських вілл — повинен піклуватися про чистоту власного розуму і точність рухів. Фантин за ці роки виріс із базарного «щипали» у висококласного «віллана», але свого принципу дотримувався штивно.

Він допив молоко й сколупнув печатку. «Коли проб’є година Сікача, приходь у „Стоптаний чобіт“», — чи то просили, чи наполягали у записці. Судячи з намальованого внизу кострубатого чобота, текст складав господар згаданого закладу, Рубер Ходяга.

Фантин зліньки поміркував, для чого він міг терміново знадобитися Ходязі, нічого не придумав і таки вирішив іти. Власне, вирішувати було нічого. Руберу він вірив, властей не боявся, оскільки вже тиждень як ліг на дно і жив на старі заощадження. Ось тобі і примхи фортуни: усеньке містечко перетрушують знизу догори через крадіжку в градоначальницькому маєтку (що саме на тій горі стоїть), а Фантин — не боїться! Тому, по-перше, що до згаданого пограбування не причетний, а по-друге, ловити його стражам порядку нема на чому. «Чистий, як джерельна водиця, пане слідець, хочете — перевіряйте, хочете — довіряйте, мені байдуже».

«Тоді чому так неспокійно на серці? — спитав він себе — і сам собі відповів: — Не знаю. Передчуття».

Це був один із випадків, коли, як полюбляють наспівувати мандрівні musicus’и, «ніщо біди не віщувало, а серце нило і лякало» — тьху, несила зносити їхні дівчачі, оксамитні голоси! Один он усівся в кутку «Кістки» — і зрання бренькає, навіть крізь сон було чутно. Спитай хто Фантина, то він сказав би, що ці горлопани не заманюють відвідувачів, а навпаки, віднаджують, — проте Лезо Монети ніхто не питав, та й сам він не схильний тепер до відвертих розмов.

Бо — передчуття. Те саме, дякуючи якому Фантин не раз уникав засідок, втікав від погонь; йому ще сім років тому стара ворожка намовила: «Мічений ти вдачею, синку, але диви, не розтринькуй її намарне, не спокушай долю, дослухайся до свого серця».

Отже, не йти в «Чобіт»?

Іншим разом Фантин так і вчинив би. Через розсильного передав би Руберу свої тисячі вибачень, а сам умостився б на горищі в домі навпроти «Чобота» і поспостерігав.

Та нудьга коїть із людьми неможливе. Певна річ, цього тижня Фантин не тільки плював у стелю й чавив по стінах клопів, ось учора ходив «прицінюватися» до однієї вілли, повернувся лише над ранок — але віллу й решту справ тепер можна відкласти на бозна-коли, а Фантин — йому життя не життя без азарту, серце нудьгує за ризиком, — і Лезо Монети зусиллям волі забуває сказане ворожкою, наказує своєму передчуттю помовчати й вирішує: піду!

— Він наважився, один супроти всіх!.. — нявчить зі свого кутка в «Чоботі» мандрівний співак, чим надміру дратує крадія, хоч достоту передає суть моменту. Співці — вони такі.