Генри Олди - Шлях меча

Стояв і дивився, як обличчя монгола стає все блідішим, а розсічені зап’ястя кровоточать усе менше й менше.

Монгол заледве підвів голову – і їхні погляди зустрілися.

Лі Куй зітхнув, розірвав свою накидку на смуги, присів поруч із монголом і взявся туго бинтувати руки воїна непереможного Чинґіса.

Лі не знав, навіщо він це робить…

Коли я отямився, над Ченом, що сидів на землі, уже клопотали Чин і Матінка Ци, відпоюючи його водою, плескаючи по щоках і схвильовано переглядаючись.

Я й далі був у правій руці Чена, у руці аль-Мутанаббі, і розумів, що рука тут ні до чого.

За три випади від нас сидів блідий Куш-тенгрі, спираючись спиною на підкладені в’юки, а поруч із ним лежала байдужа Чида Хан-Сеґрі, на ратищі якої спочивала ліва шаманова долоня.

І в погляді Куша-тенгрі повільно плив дим міста, що горіло не тут і не зараз.

– З тобою все гаразд, Єдинороже? – заклопотано запитав Уламок із-за Ченового пояса.

– Так, – коротко відгукнувся я. – А ти?

– А що я? – голос Уламка був незвично стривожений. – Я ж не вів Бесіду… Дивлюся – наш друг шаман очища розкрив, Чена мов припідняло, я тобі кричу, а ти бряжчиш щось дивне й уперед лізеш! Ох, ви й завели Бесіду… хай Чида – це ще зрозуміло, але надто вже вправно Куш-тенгрі нею орудував! До кабірських Придатків йому, звичайно, ще далеко, але за шулмуськими мірками – це просто чудово! Ми ж його начебто й не вчили зворотним боком ратища на відході бити… Потім ти Чиду пропустив і шаманові обидва зап’ястя намітив. Я знову дивлюся – все блискуче, доторк ідеальний – а шаман кричить, як зіпсований, і спотикатися почав. А коли ти йому опісля бік позначив – він і впав. Чиду, щоправда, не випустив, молодець…

Дзю помовчав, немов пригадуючи.

– Чен над ними постояв-постояв – і раптом осів. Замурмотів щось незрозуміле, ногою лівою смикати почав, немов коліно вправляв, або ще що… і раптом – усе. Не відчуваю я вас! Нікого. Ні тебе, ні Чена. Про Чиду з шаманом узагалі й мови нема. Закричав я, а тут уже й Чань-бо зміркував: щось не так!.. Хвала Небесному Молоту, опам’яталися ви, і мене трохи попустило…

– Що… що це було? – тихо мовила Чида, нарешті повернувшись у наш тлінний світ.

– Світи Хум-Тенґе, – неголосно відповів Неправильний Шаман. Ті, що за поворотом шляху шамана. Ось і повернули, бачте…

– Який ще Хум-Тенґе?.. – почала було Чида, але осіклася. – Це ти? – тихо запитала вона. – Шулмуський Придатку, це ти? Чи я збожеволіла?..

– Ні, ти не збожеволіла, Чидо Хан-Сеґрі, – мовив Чен. – Це й справді шулмуський Придаток Куш-тенгрі, а я – мейланьський Придаток Чен Анкор, і, певно, я вже зовсім розучився дивуватись… бо те, що ми розуміємо одне одного, не дивує мене. Та й чи може бути інакше, якщо ми разом звернули за поворот?

– Мені шкода, що я не був з вами, – насилу усміхнувся Уламок. – Це, мабуть, кумедно…

– Ти був з нами, Дзю, – сказав я, – і я сподіваюся не дожити до того дня, коли тебе не буде з нами, бо тоді мені будь-який поворот буде не на радість. А зараз я… зараз я хочу спати, Дзю.

– Так, Наставнику, – іронічно-шанобливо відгукнувся Дзютте.

І закричав на Чань-бо, обзиваючи його всілякими словами й вимагаючи негайно перенести нас у намет.

Чен сонним голосом додав дещо від себе – лише значно м’якше – і я ще встиг помітити чиїсь уважні очі, а потім нас підняли й понесли, неголосно перемовляючись між собою…

Уже провалюючись у забуття, я несподівано зрозумів, кому належали уважні очі, на дні яких жевріли вуглики забутих жаровень.

Це були очі Хаміджі-давіні.

Чи мені привиділося?..

Прокинувся я останнім.

Це ще раз підтверджував голос Дзю, що викладав Чиді історію наших мандрівок і попутно переконував Хан-Сеґрі, що Придатки – це люди, і все таке інше.

Чида ойкала, охала і погоджувалася з усім.

Я ще подумав: що простіший Звитяжець (або людина), то легше він вірить у те, що такому розумаці, як Заррахід, здасться неймовірною казкою.