Генри Олди - Шлях меча

– Я вітаю тебе, брате наш, – заговорив найстарший ніж Бао-Гунь. – Будь щасливий у цьому житті, юний Звитяжцю, народжений у чужому вітряному степу, в полум’ї й брязкоті, і будь гідний того, чиє місце ти займеш. Він… він…

Голос ножа перервався, і лезо його запітніло.

– А тепер, – підхопив другий ніж, – ми повинні представити тобі людину. Нашу спільну людину. Запам’ятай її і знай: ми рівні, хоч і різні між собою; ми, Звитяжці – і люди…

Ніж казав щось іще, але я вже не слухав.

«Так, – думав я, – напевно, так і треба. З народження. Не Придаток – а людина. Не зброя – а Звитяжець. Не такий, як ти, – а рівний тобі. Частина тебе, як і ти – частина його. З народження. Це – вихід. Це – Шлях».

«Так, – думав Чен-Я, – це так. І тільки так!»

Наступного ранку ми побачили, як шулмуси ретельно чистять і полірують свої блискучі від задоволення клинки. Кілька людей юрбилися довкола Коблана: той раненько наївся м’ясної шурпи від пуза, – і коваль, лаючи на чому світ стоїть косоруких шулмуських Повитух і пустоголових ориджитів, правив заточку, вирівнював вади кування, давав поради – і до кінця дня багато Диких Лез мали вже не такий дикий вигляд, хвалилися одні перед одними оновленою поліровкою і зі свистом рубали все, що бачили, перевіряючи заточку.

Деякі, як я помітив, навіть намагалися вести Бесіду – саме вести Бесіду – а не небезпечно й безглуздо брязкати один об одного! Зрозуміло, у них ще поганенько виходило, але головне було не це – вони хо-ті-ли вести Бесіду! Вони праг-ну-ли цього!

Це був початок.

Та й шулмуси почали дивитися на свої клинки по-новому.

Молодець Дзю!

До речі, про Дзю. Пора б з’ясувати, куди це він увесь час зникає разом із ан-Таньєю?

І ми з Ченом пішли з’ясовувати.

Потім, коли все стало на свої місця, я подумав, що даремно ми сунули вістря куди не слід. Є випадки, коли корисніше залишатися в невіданні.

…Коли Кос уже звично прийшов за Уламком, ми з Ченом, теж як зазвичай, нічого не сказали – але, почекавши, коли вони зникнуть за наметами, поквапно рушили слідом.

Худорлява постать ан-Таньї, наїжачена трьома Звитяжцями, кілька разів мигнула попереду – і ми зміркували, що наші дворецькі й Сай із Дзютте йдуть за межі Кола, до дальніх південно-західних пагорбів, на яких і за якими розкинулося гучне ориджитсько-маалейське стійбище.

І що їм там знадобилося?

Дорога зайняла близько півгодини, і нам довелося трохи відстати – не те щоб ми особливо ховалися, але й не хотіли, щоб Кос зі Звитяжцями помітили нас завчасу. І, здається, нам вдалося.

Утім, через це ми пропустили початок вистави. Коли ж нарешті перевалили через пагорби й пройшли між якимись конов’язями, то виявили неподалік доволі-таки великий і рівний майданчик, місцями порослий пучками тьмяної трави, як на фізії хитрого Тохтара – і з’ясували, що дійство вже в розпалі.

На майданчику рядами сиділа, однаково підібравши під себе ноги, добра сотня шулмусів: попереду – наші ориджити й молоді маалеї, за ними – старі обох племен, далі – підлітки впереміш із жінками.

І кожне тримало блискучий клинок, нерухомо спрямований вістрям угору.

А перед ними Кос, Заррахід і Уламок (Сай був за поясом ан-Таньї) виконували початковий танець П’ятої стихії. Дуже повільно і дуже плавно, ретельно виписуючи всі переходи, щоб шулмуси могли встежити за кожним рухом. Це було напрочуд повчальне видовище. Причому повчальне в буквальному значенні цього слова, бо наш Уламок не лише виписував у повітрі вензелі П’ятої стихії, як справдешній Дитячий Учитель. Він ще й проповідував. Уголос.

А Дикі Леза із благоговінням слухали (хоч і не розуміли половини, а тому переймалися до проповіді ще більшою повагою), що віщає їм новоявлений пророк.

– …бо всі ви бачили Його й могли переконатися, що народжений у цьому світі не може досягти Його досконалості – але намагатися наблизитися до нього є перший обов’язок і перша заповідь; і тоді тіла наші поміцнішають, і очистяться душі наші, і помисли стануть ясні, а майстерність зросте багатократ – але лише в тих, хто йде по Шляху, вказаному Пресвітлим Мечем, а вказав він: покинь сумніви й слухай Мене…

– Покинь сумніви й слухай Його, – хором повторили Дикі Леза, очевидно, не вперше чуючи цю заповідь.

– Не ушкодь Придатка свого, а тим паче – чужого, бо хорошого Придатка виростити важко, а зіпсувати легко…

– Не ушкодь Придатка…

– Не руйнуй побратима свого, бо всі ви – Звитяжці, подібні до Мене…