Генри Олди - Шлях меча

– О тупе й іржаве залізо, недостойне зватися Звитяжцями! – вторила йому Чида. – Що за варварський брязкіт і божевільний гамір?! За що Небесний Молот розгнівався на мене, що я мушу доживати своїх днів у такому огидному товаристві?!

Я ще звернув увагу на вишуканість лайок Чиди, а потім подумав, що як би Хан-Сеґрі не ставилася до свого нового Придатка, вона, безумовно, вже зрозуміла, що шаман тут досить поважна особа… а тому особливо не панькалася ні із шулмусами, ні з Дикими Лезами.

І не просто не панькалася… Шаманові рухи, були ще невправні, але напрочуд грізні, і шулмуси, що траплялися їм на шляху, злякано розбігалися, Дикі Леза з криками ухилялися від важкої Чиди, а жінки падали долі й закривали голови руками.

Озброєний шаман був такий страшний, що навіть Ґвеніль із Махайрою зробили спробу втекти – та не встигли.

– О великий Асмохате-та! – заволав Неправильний Шаман, падаючи переді Мною-Ченом на коліна, і галас навколо нас миттєво стих.

(«Не смію наполягати, Вищий Дан Ґ’єн, але чи не могли б ви наказати цьому залізному наброду забратися звідси разом із їхніми Придатками? – запитала між тим Чида. – Надто вже противні…»)

– О втілення Жовтого Мо! Даруй мені недогляд мій, через що вторглися у володіння Твої ці неосвічені люди! – Я-Чен жодного разу не чув, щоб Куш-тенгрі висловлювався так пишномовно. – Будь милостивий до нещасних і не страчуй їх усіх – а лише тих, хто недостатньо швидко покине Коло священної водойми!..

Чен прихильно кивнув шаманові й обернувся до застиглих у шанобливому мовчанні шулмусів. Навіть барани, по моєму, перестали бекати.

Я вислизнув із піхов і нарочито гнівно блиснув над Ченовою головою, упершись вістрям у похмуре шулмуське небо.

– Я добрий сьогодні, – сказав Чен. – Я прощаю цього дурного шамана. (Куш-тенгрі непомітно скривився). Мало того – Я подарую життя всім, хто до полудня покине Мої володіння, зупинившись…

– За південно-західними пагорбами, – тихо підказав шаман.

– …За південно-західними пагорбами. Така Моя воля.

– Женіть їх звідси, – упівсвисту повернувся я до Ґвеніля й Махайри. – Опісля поговоримо.

І все закружляло навпаки.

– Оце зовсім інша річ, – пробурчав Куш-тенгрі, підводячись із колін і крутячи задоволену Чиду. – А то понаїхали тут… із Звитяжницею знайомитися заважають!..

– Ти руки в ліктях не випрямляй! – незлостиво процідив Чен-Я. – Заважають йому, бач… Люди поклонитися мені прийшли, а він репетує! І списом розмахує… Ось віднадиш мені прочан – і вік у майбутнє заглядати не захочеш!

Розселення новоявлених прочан на південно-західних пагорбах і поза ними зайняло майже весь день. Ми з Ченом і Уламком цим, зрозуміло, не займалися – ми допомагали навчати шамана, вели Бесіду з кабірцями (по можливості так, щоб це бачили Дикі Леза), з’являючись то там, то тут, викликаючи побожний трепет і прискорюючи зникнення шулмусів із Кола священної водойми.

Потім до нас підійшли Кос із Саєм і Заррахідом; вони довго на нас дивилися – і Уламок раптом заявив, що хоче прогулятися з Косом і побалакати з естоком і Вилорогим. Чен-Я не заперечував (хоча ми начебто й так гуляли; чи йому наше товариство набридло?), і Дзю жваво перекочував за пояс до Коса, й ан-Танья пішов собі.

Уже ближче до вечора Уламок повернувся і якось задуже офіційно звернувся до мене; я одразу насторожився, однак ніякого підступу в словах Дзю, як не дивно, не виявив.

– Чи не буде такий люб’язний Вищий Дан Ґ’єн попросити Вищого Чена Анкора, щоб той передав кабірським При… людям, щоб ті передали шулмуським При… людям, щоб ці шулмуські люди поводилися зі своїми Дикими Лезами, як личить поводитися зі Звитяжцями?! Я маю на увазі чищення, поліровка, вигострення… А якщо вони геть дикі і не знають, як це робиться, нехай звернуться до Коблана або до будь-кого з наших кабірців – і ті навчать.

Я вислухав цю довгу й плутану промову, таку несхожу на звичайний стиль Уламка, ще раз пошукав у ній прихованого підступу, не знайшов – і згідно кивнув китицею.

Чен вислухав мене, теж кивнув, підкликав Коса й переповів йому прохання Дзютте.

Кос теж кивнув – у цьому ми не відзначалися розмаїтістю – й кудись подівся.

А невдовзі до нас підійшла Чида, що аж сяяла від задоволення, й трохи захеканий, але цілком задоволений життям Куш-тенгрі.

– Ви мали повну рацію, Вищий Дан Ґ’єне! – тараторила Чида. – Це й справді чудовий Придаток! Я беру назад свої необдумані слова – він мене цілком влаштовує! Він напрочуд швидко вчиться, а Іржаві Леза прогнав просто блискуче! Я…