Річард Адамс - Небезпечнi мандри

— Це ти, Хізентлай? — тихо спитав Кучма.

— Так, це Хізентлай!

— Я хочу поговорити з тобою.

— Я в вашій мітці, а значить, у вашій владі, пане! Але ви помилились, — відповіла вона.

— Ні, не помилився, — відказав Кучма. — Не бійся! Заходь і сідай близенько!

Вона послухалась. Кучма чув, як сильно б'ється її серце. Вона вся була напружена: очі заплющені, а кігті її вп'ялися в долівку.

— Слухай мене уважно, Хізентлай! — зашепотів Кучма їй на вухо. — Ти, мабуть, пам’ятаєш, що не так давно надвечір до Ефрафи були прийшли четверо кролів. Один мав сріблястий кожушок, а в другого був рубець на передній лапі від пацючого укусу. Ти розмовляла з їхнім ватажком, Падубом.

Вона злякано повернула до нього голову:

— Звідки ви це знаєте?

— Це не має значення! Слухай далі!

І Кучма розповів їй про Ліщину й П’ятого, про те, як люди знищили сендлфордську колонію, та про те, як вони примандрували на Вотершипський пагорб. Хізентлай не урвала його жодним словом.

— Чи знаєш ти, — спитав Кучма, — про долю тих чотирьох кролів, які розмовляли з тобою того вечора, розповіли тобі про зруйнування колонії та як так сталося, що вони прийшли запрошувати кролиць із Ефрафи до себе жити?

Хізентлай ледь чутно прошепотіла йому на вухо:

— Я чула, нібито вони втекли наступного вечора, а капітан Гірчиця, що кинувся їх доганяти, загинув.

— Хізентлай, а не посилали за ними ще одного патруля?

— Ми чули, що нікого було послати, бо Гірчиця загинув, а Бурячок сидів під арештом.

— Знай: ті кролі щасливо повернулися додому. Один із них зараз недалеко, разом із Ліщиною, П’ятим та ще кількома. Вони спритні й винахідливі. Вони сподіваються, що мені пощастить вивести з Ефрафи незадоволених кролиць, і то якомога більше! Вранці я передам моїм друзям звістку про себе.

— Як це?

— Якщо все буде гаразд, моє повідомлення віднесе друзям білий птах.

І розповів їй коротко про Кегаара. Він договорив, а Хізентлай все мовчала, й незрозуміло було, чи вона обдумує все почуте, чи мучиться страхом і недовірою. Може, Хізентлай має його за шпига?

Нарешті Кучма спитав:

— Скажи, ти віриш мені?

— Так, вірю.

— А що коли я — шпиг, підісланий Радою?

— Ні, я знаю: ти — не шпиг Ради!

— Як ти це можеш знати?

— Ти розповів мені про свого друга — про того, що знав: колонія із ситими кролями — лихе місце. Він — не єдиний кріль, що вміє бачити майбутнє. Іноді й на мене таке находить, але не часто останнім часом, бо серце моє скрижаніло.

— Отже, ти підеш зі мною? І вмовиш своїх подруг тікати з нами? Тут ви тільки заважаєте всім, а у нас вам будуть раді!

Хізентлай знов замовкла. В тиші Кучма чув, як поблизу в землі точить собі хід черв’як. Кучма теж мовчав, боячись налякати її необачним словом. Нарешті вона зашепотіла, але так тихо, що ледь чутні слова можна було прийняти за уривчасте дихання:

— Ми можемо втекти з Ефрафи! Небезпека дуже велика, але ми її подолаємо. Більш я нічого не бачу… Метушня й страх увечері… а там люди, люди, все людські речі! Собака… і мотузка перервана, мов зламана суха гіллячка. Кріль — ні, це неможливо! — кріль їде в грудуділі! Ох, що за дурниці я верзу — казки малим дітям літнього вечора! Ні, я вже не можу так бачити, як колись могла: це наче обриси дерев за завісою дощу.

— Ну, тобі варто познайомитися з тим моїм другом, — сказав Кучма. — Він теж так говорить, як оце ти. Я навчився вірити йому, то й тобі вірю. Якщо ти відчуваєш, що нам поталанить, то це чудово! Але ось що найголовніше: я прошу тебе умовити своїх подруг тікати з нами!

Знов помовчавши, Хізентлай відповіла:

— Моя хоробрість, моя воля — не ті вони вже тепер! Боюсь обіцяти, щоб ти поклався на мене…

— Я розумію. Що тебе так надломило? Чи не ти була проводиркою тих кролиць, що ходили до Ради?

— Ми з Сесусіннан. Я не знаю, що сталося з іншими кролицями, котрі були з нами. Тоді ми всі були ще в «Правій передній». Я досі маю мітку на правій передній лапі, хоча тут мене мічено знову. Чорнобіль… Ви бачили його?

— Авжеж.

— Він теж був з нами в одній мітці. Він дружив з нами й підбадьорював нас. Десь через два дні після того, як ми ходили з нашим проханням до Ради, він спробував утекти, але його спіймали. Ви бачили, що з ним зробили. Це сталося того самого вечора, коли прибули ваші друзі, а наступного вечора вони й втекли. Тоді нас, кролиць, знов покликали до Ради. Генерал сказав, що надалі вже більш нікому не вдасться втекти. Нас розподілили по інших мітках, не більше ніж по двоє на мітку. Вже й не знаю, чому нас із Сесусіннан лишили разом. Може, просто не подумали про це. А зараз я стала боязка й відчуваю, що Рада стежить за нами.