Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

— Яке диво, — у захваті прошепотів він.

Арія тим часом нахилилась уперед і прошепотіла: «Флауга». Потому вона легенько дмухнула на корабель, той здійнявся в повітря, описав декілька кіл довкола вогнища і далі, набираючи швидкість, полинув у глибини нічного неба.

— Як довго він літатиме?

— Завжди, — сказала Арія. — Щоб триматися в повітрі, він бере енергію в рослин.

Захвату Ерагона не було меж, але він раптом подумав, що це якось сумно — мандрувати крізь вічність неба, будучи завжди самому й лише зрідка перетинаючись із перелітними птахами.

— Уяви собі, які історії розповідатимуть про нього люди, коли пройде багато років!

Арія схрестила свої довгі пальці, так, ніби боялася, що ті почнуть іще щось майструвати без її дозволу.

— У світі не так уже й мало чудес. Чим довше живеш, чим довше мандруєш, тим більше бачиш.

Ерагон якийсь час дивився на полум'я, а потім геть несподівано спитав:

— Слухай, Аріє, якщо приховувати своє справжнє ім'я аж так важливо, то, може, мені теж слід накласти на нього закляття, щоб Галбаторікс не зміг використати його проти мене?

— Можеш накласти, — сказала ельфійка, — але я гадаю, що в цьому нема особливої потреби. Справжнє ім'я не так уже й легко дізнатись, як тобі може здатися на перший погляд. Галбаторікс дуже мало про тебе знає, щоб визначити твоє справжнє ім'я. Для цього йому потрібно пробратися до твого мозку й вивчити кожну твою думку. Якщо це тебе заспокоїть, то навіть мені навряд чи вдасться це зробити.

— Невже? — не повірив Вершник. Його роздирали цілком протилежні почуття: з одного боку, він був задоволений, а з іншого — засмучений, оскільки виходило так, що якась частина його єства лишалась для Арії загадкою.

Ельфійка глянула на нього й тут-таки відвела очі.

— Справді… А ти можеш дізнатись моє ім'я?

— Ні…

Довкола панувала тиша. Сяйво зірок було блідим і холодним, а рівниною, пригинаючи до землі траву й завиваючи так сумно, ніби втратив своє кохання, пронісся вітер. Від його подуву вогнище яскраво спалахнуло й випустило в небеса цілу хмару іскор. Вершник зіщулився й підтягнув вище комір своєї сорочки. У цьому вітрі було щось таке, що видавалось йому ворожим. Мандрівники сиділи на своєму крихітному острівцеві тепла й світла, а довкола них була холодна порожня темрява.

Коли вітер трохи вщух, Арія набрала в долоні землі й стала засипати багаття. За мить Ерагон приєднався до неї, і невдовзі вогонь погас. Якийсь час Ерагонові очі не могли призвичаїтись до темряви, й він майже геть нічого не бачив, опинившись у світі тіней.

Арія стала підводитись, але несподівано застигла, так і не випроставшись, і стривожено розкинула руки, ніби намагалася втримати рівновагу. Ерагон теж щось відчув — повітря було колюче й гуло, ніби перед гуркотом грому.

— А це ще що таке? — прошепотів він.

— На нас хтось дивиться… Ерагоне, що б там не сталося, не користуйся магією, бо нас миттю вб'ють.

— Хто?

— Тс-с-с…

Вершник помацав землю поруч із собою і знайшов камінь завбільшки з кулак. Потому він підняв його із землі й кілька разів підкинув у повітря, аби визначити його вагу.

За кількадесят метрів від них виникла сяюча хмара з різнокольорових ліхтариків. Вона стала наближатися до табору, пересуваючись у повітрі низько над землею. Коли хмара була вже зовсім недалеко від друзів, Ерагон зміг краще її розгледіти — ліхтарики весь час змінювали свій розмір, то стаючи маленькими, ніби перлина, то збільшуючись до кількох футів у діаметрі. Усі вони переливались різними кольорами веселки. Навколо кожної кульки здіймався ореол невеличких блискавок, що весь час пронизували повітря, мовби намагаючись схопити щось у свої обійми. Хмара рухалася так швидко, що самі кулі годі було полічити, проте Вершникові здалося, ніби їх було близько двох дюжин.

Підлетівши впритул до табору, ліхтарики оточили його й закружляли навколо ельфійки та Вершника так швидко, що в того аж у голові запаморочилось. Невдовзі йому довелося присісти навпочіпки, спершись руками на землю, щоб не втратити рівновагу. Ерагон відчув у роті огидний металевий присмак, а також те, як його волосся почало поволі здійматися догори. З Арією, схоже, відбувалося те саме.

— Чого їм треба? — крикнув Ерагон, але ельфійка не відповіла.

Тим часом одна кулька відокремилась від стіни й зависла перед Арією, якраз на рівні її очей. Вона то зменшувалась, то збільшувалась, ніби живе серце, змінюючи свій колір від шляхетного синього до зелено-смарагдового з відтінками червоного. Одне з мацалець кульки потяглося вперед і схопило пасмо ельфійчиного волосся. Тієї ж миті повітря розітнув різкий звук, пасмо спалахнуло, ніби сонячний промінь, і раптом зникло. А відразу потому вершникові вдарив у носа неприємний сморід паленого волосся.