Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

За новим королем крокувало дванадцятеро дітлахів — шестеро хлопчиків і шестеро дівчаток. Вони були вдягнені в сорочки червоного, коричневого та золотого кольорів, а кожен із них тримав у долонях чималі кулі, зроблені з каміння різних порід.

Коли Орик дійшов до центру міста-гори, в залі потемнішало, а на все, що було всередині неї, лягли дивні барвисті тіні. Ерагон спантеличено глянув угору й побачив, як з верхівки Тронжхейма падає дощ із рожевих трояндових пелюсток. Ті лягали на плечі й голови всім присутнім, сповнюючи повітря своїм солодким ароматом.

Труби й хор замовкли тільки тоді, як Орик став на одне коліно перед чорним троном і схилив голову. Дванадцятеро дітлахів непорушно застигли позаду нього.

Вершник тим часом поклав руку на теплий бік Сапфіри, навіть гадки не маючи, що має бути далі, адже Орик не став розповідати Ерагонові про церемонію, бажаючи влаштувати йому кілька сюрпризів.

Потому вперед вийшов Ганел, ватажок клану Дургрімст Квон. Він зупинився праворуч від трону, виблискуючи рунами, що були вишиті золотими нитками на його розкішному червоному балахоні. В одній руці Ганел тримав довгий скіпетр, прикрашений гострим кристалом.

Звівши скіпетр над головою, гном із гуркотом опустив його на кам'яну підлогу.

— Хватум іл скілфц гедрумн! — вигукнув він і кілька хвилин говорив щось мовою гномів. Ерагон тим часом геть нічого не розумів, бо з ним не було перекладача. Проте невдовзі тембр гномового голосу змінився, і Вершник став розрізняти деякі слова прадавньої мови. Схоже було на те, що Ганел виводив візерунок якогось дивного закляття, з яким Ерагонові ще жодного разу не доводилося стикатись. Священик говорив дуже урочисто: «О, Гунтеро, що створив небеса, землю й безмежне море, почуй слова твого вірного слуги! Ми дякуємо тобі за твою великодушність! Наша раса процвітає! Ми щороку приносили тобі в дар найкращих баранів, а також барила меду й частину нашого врожаю. Твої храми найбагатші в усій країні, й ніхто ніколи не досягне такої слави, як ти! О, могутній Гунтеро, королю богів, почуй, як я благаю тебе, і дай мені свою відповідь. Адже настав час назвати ім'я нашого правителя. Чи згоден ти зійти на землю, щоб благословити Орика, сина Тхріфка, й коронувати його так, як ти коронував його попередників?»

Спочатку Ерагонові здалося, що прохання Ганела так і залишиться без відповіді, оскільки він не відчував гномової магії. Проте Сапфіра енергійно штовхнула його в бік і прошепотіла:

«Дивись, дивись!»

Ерагон глянув туди, куди показував його дракон, і побачив, що серед трояндових пелюсток на висоті тридцятьох футів утворилася якась порожнеча, так, ніби вони оминали у своєму польоті невидиму істоту. Потому порожнеча стала видовжуватись і набула обрисів людини, ельфа або ж ургала. Загадкова постать мала дуже дивні пропорції, що відрізнялися від будови тіла всіх відомих Ерагонові рас Алагезії. Її голова була завширшки з плечі, великі руки звисали нижче колін, а ноги були короткі й криві.

Від постаті линули водянисті й гострі, ніби голки, промені, а трояндові пелюстки окреслювали навколо її голови кудлату чуприну.

Стегна бога, якщо це й справді був бог, прикривала вовняна пов'язка, а його темне обличчя мало водночас жорстокий і добрий вираз, тож було геть незрозуміло, чого можна чекати від нього наступної миті.

Уважно розглядаючи цю істоту, Ерагон відчув присутність чиєїсь дивної свідомості. Її думки були такими глибокими, що Вершник нізащо б не наважився в них зануритись. Вони сновигали залою туди-сюди, ніби який бешкетливий вітер, що бавився з грозовою хмарою.

Відчуваючи, як по всьому його тілу пробігли орди мурашок, юнак швидко заблокував свій мозок. Але набожний страх так нікуди й не зник. Тоді він глянув на Сапфіру, гадаючи, що та зможе хоч якось його заспокоїти. Дракон тим часом прикипів поглядом до дивної постаті, а в його блакитних котячих очах зблискували іскорки поваги й цікавості.

Усі гноми попадали на коліна.

Урешті-решт бог заговорив. Його голос був гучнішим за землетрус. Із ним не зрівнялося б ані завивання вітру над гірськими верхівками, ані шум хвиль, які розбивалися об скелю. Той говорив мовою гномів, і хоч Ерагон геть не розумів, про що йдеться, слова божества змушували його тремтіти. Бог тричі питав щось в Орика, гном тричі прокричав щось у відповідь, проте його голос, порівняно з голосом бога, був ледь чутним шепотом.

Божество, схоже, було задоволене Ориковими відповідями, оскільки простягло до нього руки й торкнулось чола вказівними пальцями. Повітря між ними затремтіло, і в ту ж мить на голові Орика не знати звідки з'явився прикрашений коштовними каменями золотий шолом Ротгара. Бог поплескав себе по животу, гучно зареготав і зник, а трояндові пелюстки знову стали падати, як і раніше.