Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Це був один із небагатьох моментів, у яких Ерагон повівся зовсім не так, як належало б Вершникові. Адже йому навіть на гадку не спадало, що Галбаторікс міг замаскувати лігво разаків за допомогою магії. «Дурню! Слід думати головою, а не… — картав він себе. — Це ж вірний шлях до самогубства — недооцінка свого ворога».

Із задуми юнака вивів голос Рорана.

— Перш ніж іще раз утнути щось подібне, — сказав він і вилаявся, — будь ласка, попереджай мене.

Нахилившись уперед, Ерагон став відв'язувати ноги від сідла, водночас уважно роззираючись навсібіч.

Вхід до печери мав неправильну овальну форму, на око — п'ятдесят футів заввишки та шістдесят футів завширшки. А сама печера тягнулася на відстань доброго польоту стріли і в самісінькому кінці ставала вдвічі ширшою. Стіну, якою вона закінчувалась, було складено з кам'яних пластин.

Підлога печери була помережана численними подряпинами, тож тепер Ерагон напевне міг сказати, що тут злітали, сідали й вештались летрблаки. У стінах печери було п'ять довгих, великих тунелів, якими б змогла пересуватися навіть Сапфіра. Ерагон спробував до них зазирнути, проте вони зяяли темрявою, що була, наче смола, й здавалися порожніми. Тим не менше, юнак вирішив не довіряти власному зорові й перевірив тунелі, проникнувши до їхніх глибин свідомістю. Тунелі й справді були порожніми.

У глибинах Хелгрінда весь час відлунював шепіт якихось невідомих істот, що вовтузились у темній печерній воді. До нього додавалось розмірене дихання Сапфіри, яке здавалося втричі гучнішим у склепінні порожньої печери.

Проте найрізкішою була суміш запахів, які її сповнювали. Переважав запах холодного каміння, однак Ерагон вловив також запах вологи та плісняви й чогось іще, чогось значно гіршого. То був нудотний запах м'яса, яке вже почало розкладатися.

Розв'язавши останні кілька шнурівок, Ерагон перекинув праву ногу через Сапфірину спину й приготувався стрибати на землю. Роран зробив те саме з протилежного боку.

Але перш ніж Ерагон розтис руки, до його слуху долинув багатоголосий брязкіт, так, ніби хтось бив по камінню сотнею молотків. За мить звук повторився.

Ерагон і Сапфіра майже водночас повернулися в той бік, звідки він долинав.

І тієї ж миті з вузького проходу вийшла величезна звивиста постать. Вона мала дуже страшні очі — чорні, вибалушені й без вій. Її дзьоб був футів із сім завдовжки, а крила нагадували крила кажана. Голе м'язисте тіло й гострі, ніби залізні, пазурі цієї істоти справляли приголомшливе враження.

Сапфіра тут-таки вигнулась, аби уникнути атаки летрблаків, проте марно. Істота врізалась у її правий бік із силою й швидкістю лавини.

Різкий удар змусив дракона похитнутись, і юнак вилетів із сідла, приземлившись спиною на купу каміння й ледь не розбивши собі голови. На мить повітря покинуло його легені, він скрутився й запанікував, відчуваючи, що ані руки, ані ноги зовсім не слухаються його.

«Ерагоне!» — крикнула Сапфіра.

Її голос був страшенно схвильований, і це змусило Ерагона взяти себе в руки. До нього миттю повернулось життя, й він став навпомацки шукати свою палицю. А знайшовши її, юнак вставив гострий шип у найближчу розщелину й, хитаючись, насилу звівся на ноги. Перед його очима в химерному танкові мерехтіли сотні червоних плям.

Усе сталося так несподівано, що Ерагон спочатку навіть розгубився.

Сапфіра та летрблака борсались у печері, завдаючи одне одному таких потужних ударів, що їх навряд чи витримав би найміцніший камінь. Зважаючи на це, навколо мав би бути страшенний гуркіт, та Ерагон зовсім нічого не чув. Він тільки відчував вібрацію під ногами, коли дві велетенські істоти кидалися з одного боку в інший, загрожуючи розчавити всіх, хто трапиться їм на шляху.

За мить із щелеп Сапфіри вирвалось блакитне полум'я, таке гаряче, що в ньому б розтопився навіть метал. Однак вогонь, оповивши летрблака з ніг до голови, не завдав йому жодної шкоди. Тим часом чудовисько вдарило Сапфіру по шиї й змусило її відступати й захищатися.

Спливло всього кілька секунд, і з вузького проходу швидко, ніби стріла, вилетів іще один летрблака. Він атакував Сапфіру з флангу, а потім, роззявивши свого вузького дзьоба, так жахливо заверещав, що в Ерагона аж волосся стало дибки й похололо в животі. Юнак страшенно розгубився, оскільки він чув тільки цей неймовірний вереск, тимчасом як усі інші звуки вперто оминали його слух.

Тепер, коли обидва летрблаки були тут, у печері стояв такий сморід, ніби хтось кинув протухле м'ясо до барила з нечистотами й залишив усе це бродити на цілий тиждень під спекотним літнім сонцем.