Дебора Гаркнесс - Сповідь відьом

Мої пальці невпевнено завмерли над клавіатурою.

Зазвичай, відкриваючи інформацію, яка не вписується в коло знань науковця, вони роблять одне з двох: або відкидають цю інформацію, щоб вона не ставила під сумнів їхні теорії, або з проникливістю лазерного променя зосереджуються на ній, щоби відшукати першоджерело таємниці. Якби ця книга не була зачаклованою, то я, скоріш за все, обрала б другий варіант. Але манускрипт таки перебував під дією якогось закляття, і тому я схилилася до першого варіанта.

Коли науковці вагаються, вони зазвичай відкладають прийняття остаточного рішення.

Тому я надрукувала розпливчасто-неоднозначний завершальний рядок: «Треба більше часу, щоб розібратися? Може, замовити цю книгу ще раз згодом?»

Затамувавши подих, я обережно згорнула книгу. У ній і досі бриніли потоки магії, особливо сильно відчутні біля застібок.

Із полегшенням зітхнувши, я спрямувала погляд у «Ешмол № 782». Моїм пальцям мимоволі кортіло повернутися до книги і торкнутися її коричневої шкіряної обкладинки. Але я стрималася, як і тоді, коли хотіла торкнутися ілюстрацій та підписів під ними, щоби дізнатися більше, аніж мав дізнатися будь-який історик, котрий був не чаклуном, а звичайною людиною.

Тітка Сара завжди казала мені, що магія — це дар. Якщо це справді так, то цей дар невидимими нитками пов’язував мене з усіма моїми попередницями — відьмами з роду Бішопів. І за використання цих успадкованих магічних здібностей, за використання заклинань та чарів, із яких складалося ретельно охоронюване від чужих очей відьмацьке ремесло, треба платити високу ціну. Розгорнувши фоліант «Ешмол № 782», я зруйнувала стіну, що відділяла мою магію від моєї професії науковця. Але знову опинившись по «правильний» бік стіни, я ще більше утвердилася у своєму бажанні там залишатися.

Я опустила кришку переносного комп’ютера, зібрала нотатки і взяла стос замовлених книжок, обачливо поклавши «Ешмол № 782» під самий низ. На щастя, Джиліан на місці не було, хоча на її столі й досі було повно паперів. Напевне, вона збиралася сидіти допізна і вийшла попити кави.

— Вже закінчила? — поцікавився Шон, коли я стала перед столом замовлень.

— Не зовсім. Хотіла б знову замовити верхні три книги на понеділок.

— А четверту?

— Я вже з нею впоралася, — бовкнула я і підсунула йому манускрипт. — Можеш відправити її назад до книгосховища.

Шон поклав манускрипт на стос повернутих книг. Потім провів мене до сходів, попрощався — і зник за обертальними дверима. Клацнула й увімкнулася стрічка конвеєра, яка мала відправити «Ешмол № 782» назад, до черева бібліотечного книгосховища.

Я насилу стрималася, щоб не обернутися і не зупинити конвеєр.

Коли я підняла руку, щоб відчинити двері на першому поверсі, повітря навколо мене щільно стиснулося, немов бібліотека не хотіла мене відпускати. На якусь мить повітря замерехтіло — так само, як раніш замерехтіли сторінки манускрипту на столі у Шона, змусивши мене мимовільно здригнутися, від чого волосинки на моїх руках стали сторч.

Щойно щось трапилося. Щось магічне.

Моя голова мимоволі повернулася до читального залу герцога Гамфрі, а ноги зрадливо понесли мене у тому ж напрямку.

«Нічого особливого», — подумала я, взявши себе в руки і рішучою ходою покидаючи бібліотеку.

«А ти впевнена, що нічого особливого?» — прошепотів давно забутий голос.

Дзвони Оксфорда вдарили сім разів. Ніч приходила слідком за сутінками не так повільно, як кілька місяців тому, але трансформація була неквапливою. Персонал бібліотеки увімкнув лампи лише півгодини тому, і тепер вони утворювали маленькі острівці золотавого світла на сірому тлі.

Йшов двадцять перший день вересня. Відьми у всьому світі трапезували напередодні осіннього рівнодення, святкуючи Мабон і вітаючи прихід зимової темряви. Але оксфордським відьмам доведеться обійтися без мене. Наступного місяця я мала виступити на важливій конференції з не менш важливою доповіддю, яка задасть тон усій дискусії. Та мої думки й ідеї ще остаточно не сформувалися; вони й досі перебували в хаотичному стані, й це мене нервувало.

Від думки про страви, що їх споживатимуть мої колеги-відьми де-небудь у Оксфорді, мій шлунок забурчав. Я була у бібліотеці з дев’ятої тридцять ранку і зробила лише коротку перерву на обід.

Шон взяв відгул, і тепер за столом видавання сиділа не знайома мені жінка. Від неї я вже натерпілася клопоту, бо вона запропонувала фільмокопію замість потріпаного оригіналу, який я замовила. Зачувши нашу суперечку, зі свого кабінету вийшов директор читального залу, пан Джонсон, і втрутився у розмову.