Дебора Гаркнесс: Сповідь відьом

Дізнавшись про мій намір спеціалізуватися на хімії сімнадцятого століття, тітка Сара зневажливо пирхнула. Відверта і прямодушна, з яскраво-рудим волоссям — чіткою зовнішньою ознакою мінливої вдачі та гострого язика, вона звикла командувати і бути хазяйкою становища. Її, як визнану опору громади Медісона, часто кликали, щоб владнати проблеми — малі чи великі, — які час від часу траплялися у місті. Тепер, без щоденної дози її гострих зауважень про слабкість та непослідовність звичайних людей, наші стосунки значно поліпшилися.

Хоча нас розділяли сотні миль, тітка Сара вважала жалюгідними та сміховинними мої спроби уникнути магії та чаклунства і напрямки мені про це казала.

— Колись ми називали це алхімією, — якось завважила вона. — А в алхімії — багацько магії.

— От і ні! — гарячково заперечила я. Увесь сенс моєї наукової діяльності полягав у тому, щоби довести, що алхімія мала саме наукову природу, а не чаклунську. — Алхімія — це історія розвитку експериментаторства, а не пошуку магічного еліксиру, котрий перетворює свинець на золото та робить людей безсмертними.

— Як знаєш… — відказала тітка з сумнівом у голосі. — Але якщо ти всерйоз хочеш видавати себе за звичайну людину, то вибраний тобою предмет дослідження є досить дивним, якщо не сказати більше.

Здобувши докторський ступінь, я розпочала вперту боротьбу за посаду в Йєльському університеті, єдиному місці, де було більше англійського, аніж у самій Англії. Колеги попереджали мене, що в мене мало шансів стати штатним працівником. Я швидко видала на-гора дві праці, здобула кілька премій і кілька грантів на дослідницьку роботу і таки отримала штатну посаду. Так я довела, що всі помилялися у своїх прогнозах.

Але найважливішим було те, що тепер я жила власним життям. Жодна людина на факультеті й навіть дослідники ранньої історії Америки не пов’язували моє прізвище з прізвищем мешканки міста Салема, яку першою стратили 1692 року за чаклунство. Щоби зберегти свою тяжко здобуту незалежність, я намагалася навіть побічно не мати ані найменшого стосунку до чаклунства. Звісно, бували й винятки: якось довелося вдатися до заклинання, якого мене навчила тітка Сара, бо моя пральна машина раптом почала заповнюватися водою, загрожуючи затопити мою маленьку квартиру на Вустер-сквер. Що ж, всі ми не без гріха.

Ось тепер, потрапивши у схожу халепу, я затамувала подих, взяла манускрипт обома руками і поклала його на одну з клинуватих підставок, які слугували у бібліотеці для захисту рідкісних екземплярів. Я вже вирішила — треба поводитися як серйозний науковець і ставитися до «Ешмола № 782» як до звичайнісінького манускрипту. Я ігноруватиму пекучий свербіж у пучках, дивний запах від фоліанта і просто опишу його зміст. А опісля, з безпристрасністю солідного вченого, вирішу, чи є цей манускрипт достатньо перспективним, щоб я присвятила йому книгу. Та коли я розстібувала маленькі мідні застібки, мої пальці все одно злегка тремтіли.

Манускрипт наче стиха зітхнув.

Я швидко зиркнула через плече і пересвідчилася, що у читальному залі нікого нема. Єдиним стороннім звуком було гучне цокання настінного годинника.

Вирішивши не записувати «книга зітхнула», я повернулася до свого портативного комп’ютера і відкрила новий файл. Проста операція, яку я проробляла сотні й тисячі разів, вельми мене заспокоїла — як і рівненькі рядки мого списку необхідної літератури. Надрукувавши у файлі назву та номер манускрипту, я скопіювала титульний рядок із каталожного опису. А потім детально описала розмір та палітурку книги.

Залишалося тільки розгорнути його.

Хоча застібки я вже розстебнула, підняти обкладинку виявилося непросто: вона немов прилипла до сторінок. Стиха вилаявшись, я поклала руку на шкіряну палітурку — нехай фоліант № 782 просто познайомиться зі мною. Коли плазом покласти руку на обкладинку книги, то це ще не магія, якщо відверто. Долоня засвербіла — приблизно так само, як свербить шкіра, коли на мене кидає погляд якась відьма. Відчувши, що напруження у манускрипті спадає, я з легкістю перегорнула обкладинку.

На першій сторінці з шорсткого пергаменту я побачила напис рукою герцога Ешмола: «Антропологія, або трактат зі стислим описом людини». Його письмо було схоже на моє: так само акуратні округлі літери. Друга частина назви — «…з двох частин: перша — антропологічна, друга — психологічна» — дописана іншою рукою і до того ж олівцем. Це письмо теж видалося мені знайомим, але я не змогла визначити, кому воно належало. Торкнувшись до напису пальцями, я могла б дещо прояснити і здобути хоч якусь зачіпку, але це було б порушенням бібліотечних правил, бо інформацію, здобуту через пальці, неможливо задокументувати. Натомість я занотувала у комп’ютерному файлі відомості стосовно використання чорнил та олівця, написання різними руками та можливої дати напису.