Марина Дяченко - Шрам

Егерт допив свій кубок і, неспішно підвівшись, рушив через зал до дівчини, яка залишилася на самоті; він спеціально не дивився на неї в цю мить, бо боявся розчаруватися — раптом красуня зблизька виявиться зовсім не такою вродливою?

Зал був наполовину порожній — вечеряли нечисленні постояльці та гаяла час сумирна компанія міщан. «Шляхетний меч» мав славу спокійного, пристойного закладу, хазяїн ретельно оберігав його від гучних пиятик і бійок. Відтягаючи момент зустрічі з прекрасною панною, Солль устиг запримітити нове обличчя — очевидно, цей високий літній подорожанин прибув зовсім недавно й не встиг ще потрапити йому на очі.

Підійшовши, нарешті, до своєї мети майже впритул, Егерт, внутрішньо зібравшись, глянув на наречену студента.

Так, вона була прекрасна. Обличчя її не здавалося більше таким втомленим, і трішки зарум’янились гладкі, як алебастр, щоки; тепер, зблизька, він розгледів навіть маленькі, не помічені раніше деталі — сузір’я з крихітних родимок на високій гордій шиї й надзвичайно крутий, зухвалий вигин вій.

Егерт стояв і дивився; дівчина повільно підвела голову, і Солль уперше зустрівся поглядом з її серйозними, трохи відчуженими очима.

— Доброго дня, — сказав Егерт і сів на місце, яке щойно займав студент. — Пані не буде проти товариства скромного шанувальника краси?

Дівчина не зніяковіла й не злякалася, вона тільки здавалася трохи здивованою.

— Пробачте, ви…

— Моє ім’я Егерт Соль. — Він встав, розкланявся й знову сів.

— А-а… — Вона, здається, зібралася посміхнутися. — То це вам ми маємо завдячувати…

— У жодному разі! — Егерт виглядав переляканим. — Це ми, смиренні громадяни Каваррена, повинні дякувати вам за честь, що ви виявили до нас… — щоб закінчити замудровану фразу, йому довелося добрати в груди повітря, — удостоїли своїм візитом… Тільки от чи довго ми матимемо можливість виявляти вам гостинність?

Дівчина усміхнулась, і Соллю відразу захотілося, щоб посмішка ніколи не сходила з її обличчя.

— Ви дуже люб’язні… Ми пробудемо тиждень, може, більше…

Хазяйським рухом Егерт витяг з кошика й спритно відкоркував першу-ліпшу пляшку:

— Дозвольте запропонувати вам… У вас рідні в Каваррені чи, може, друзі?

Вона встигла заперечливо хитнути головою, але тут повернувся студент, і дівчина посміхнулася вже йому — радісно, не так, як посміхалася до цього Соллю. Егерт відзначив це, і в душі його ворухнулося неприємне почуття, дещо схоже на ревнощі.

— Дінаре, ось пан Егерт Солль, який так люб’язно пригостив нас усім цим дивом… Знайомтеся, пане Соллю, це мій наречений — Дінар.

Студент кивнув Егерту, але руки не простяг — його щастя, бо Солль ніколи в житті не потис би цю костисту долоню, що не відала зброї, на якій, здавалося, і дотепер темніли, в’ївшись у шкіру, плями чорнила. Зблизька студент здався Егерту ще жалюгіднішим і незграбнішим, Солль подумки заволав до небес, що допустили таку кричущу несправедливість і посадовили за один стіл студента і його прекрасну супутницю…

Утім, тепер за столом сиділи красуня й Егерт — стільців було лише два, й студентові залишалося тільки тупцювати поряд.

Не звертаючи на нього анінайменшої уваги, Солль знову звернувся до дівчини:

— Пробачте, адже я так і не знаю вашого імені…

Переводячи здивований погляд зі студента, який переминався з ноги на ногу, на Егерта, який вільно розвалився на стільці, дівчина механічно відповіла:

— Мене звуть Торія…

Егерт відразу повторив це ім’я, наче перевіряючи його на смак; студент тим часом отямився й підтягнув до столу третій стілець, що пустував неподалік.

— У вас немає тут ні рідних, ні друзів… — Підвівшись, Солль нахилився над келихом співбесідниці, причому рукав його цілком природно торкнувся рукава Торії. — Точніше, не було, бо тепер усе місто, я думаю, захоче потоваришувати з вами… Ви просто подорожуєте, розважаєтеся?

Студент, трішки насупившись, узяв у служниці третій келих і хлюпнув собі вина. Егерт посміхнувся кутиками губ — шляхетний напій наповнював келих студента заледве на третину.

— Ми подорожуємо, — трішки скуто підтвердила дівчина, — але не розважаємося… Тут, у Каваррені, багато століть тому жила людина, яка цікавить нас… з наукового погляду. Він був магом… Великим магом, і ми сподіваємося, що він залишив по собі пам’ять… У древніх архівах, манускриптах, літописах…

З кожним словом в її голосі звучав усе більший запал, зникла без сліду хвилинна розгубленість: якісь цвілі папери були їй, очевидно, дорожчі за рідних братів — при слові «архів» голос її крижанів від благоговіння. Егерт підніс келих — однаково, чим викликана наснага жінки, аби тільки палали її очі й рум’янились щічки: