Марина Дяченко - Шрам

Студенти спали покотом — хто на лаві, хто на столі, хто просто на підлозі, сирій і холодній. Лиса не було ніде, Егерт зрозумів це з першого погляду, і невідомо чому, але серце його стиснулося.

Гаетана не було й у кімнаті, не висів на залізному гаку і його бувалий у бувальцях плащ. Егерт довго стояв на університетському ґанку, вдивляючись у туманну ніч — у будинку суду тьмяно світилися вікна, і погойдувалася під дощем страчена лялька на круглій тумбі, і височіла Вежа Лаш — німа, замурована, як склеп, байдужа до умираючого біля її ніг міста.

Не повернувся Лис і вранці. Згуслий за ніч туман не розвіявся до полудня, а навпаки, застиг, як холодець, навіть вітер зав’яз у його липких сирих патлах. Двері деканового кабінету все ще залишалися щільно зачиненими. Пригнічена, Торія бродила між стелажами в бібліотеці, бурмотіла щось у відповідь власним думкам і довгенько водила оксамитовою ганчірочкою по корінцях, футлярах і золотих обрізам.

Солль не сказав їй, куди йде. Не хотів турбувати.

Вогкість і страх викликали у нього дрож, коли, зціпивши зуби, він ступив на порожню площу. Ні торговців, ні гуляк — глуха ватяна тиша, сірі силуети будинків і милосердний туман, що вкриває місто, як простирадло обличчя небіжчика.

Егерт одразу зрозумів, що не відшукає Лиса. На шляху його зустрічалися мертві тіла, Солль відводив очі, але погляд його однаково знаходив то судомно витягнуту жіночу руку, що вп’ялася в камінь, то волосся, що встеляє кругляк, то франтуватий чобіт стражника, мокрий від осілих крапельок туману й тому сяючий, як на параді. До запаху розкладу додавався запах диму, що линув звідкілясь. Пройшовши ще трохи, Солль відчув у застояному повітрі знайомий аромат гіркуватих пахощів.

Вежа Лаш, здійснивши свою жахливу справу, продовжувала потихеньку куріти. Егерт наблизився, на диво байдужий. Біля входу до Вежі бився об кам’яну кладку зовсім сивий чоловяга у робочому фартуху.

— Відкрийте… Відкрийте… Відкрий…

Кілька людей, байдужих, знесилених, сиділи поруч просто на бруківці, вродлива жінка в чіпці, що з’їхав на потилицю, розсіяно гладила мертвого хлопчика, який лежав на її колінах.

— Відкрийте! — надривався сивий. Кулаки його, цілком позбавлені стертої об камінь шкіри, роняли на мостову краплі крові, поряд валялася переламана навпіл кирка.

— Молити треба, — пошепки сказав хтось. — Молити… Примару Лаш…

Сива людина у фартуху з подвоєною несамовитістю кинулася на замуровані двері.

— Відкрий… A-а… Мерзотники… Трунарі… Відкрий… Не сховаєтеся… Відкрий…

Егерт повернувся й побрів геть.

Лиса не знайти, він пропав, згинув десь у чумному казані, нікому не допомогти, нічого не виправити, Егерт теж умре. Від самої цієї думки в душі його шаленів тваринний страх, але серцем і розумом він ясно розумів, що головною справою відпущеного йому куцого життя є Торія. Останні дні її не повинні бути затьмарені жахом і тугою, він, Егерт, не дозволить собі розкіш умерти першим, тільки переконавшись, що Торії більше нічого не загрожує, він зможе заплющити очі.

Углядівши попереду на бруківці скорчене тіло, Егерт хотів обійти його якнайдалі, але людина ворухнулася, і Солль почув слабке дряпання заліза об камінь. Під боком у того чоловіка примостилася шпага, Егерт розгледів краплі вологи на дорогих піхвах, на важкому ефесі з вензелем, на розшитому самоцвітами перев’язі. Потім він перевів погляд на обличчя нещасного.

Карвер мовчав, груди його ходили ходором, хапаючи сире повітря, губи запеклися, а повіки розпухли. Одна рука в тонкій рукавичці чіплялася за камені бруківки, друга — стискала руків’я шпаги, наче зброя могла захистити свого хазяїна й перед обличчям Мору. Не відриваючись, Карвер дивився Егерту в очі.

Притишене туманом, звіддалік донеслося заливисте кінське іржання.

Карвер судомно зітхнув. Губи його сіпнулися, і Егерт почув тихе, як шерех падаючого піску:

— Соллю…

Егерт мовчав, бо нічого було говорити.

— Соллю… Каваррен… Що тепер з Каварреном?

У голосі Карвера ковзнула така тонка, така благальна нотка, що Егерту на мить пригадався той нерішучий тонкогубий хлопчик, яким був дванадцять років тому приятель його дитинства.

— Каваррена… Це… Ця смерть… Не досягне?

— Звісно, ні, — сказав Егерт впевнено. — Надто далеко… І потім є ж карантинні застави, патрулі…

Карвер видихнув, здається, з полегшенням. Закинув голову, прикрив очі, прошепотів з напівпосмішкою.

— Пісок… Ями, сліди… Холодна… вода. Сміялися…