Марина Дяченко - Брамник

Орвін затнувся, зі свистом потяг повітря і видихнув:

— Запитай.

— Хто вона? — тієї ж миті подав голос мій хазяїн.

— Третя Сила, — майже відразу відгукнувся Орвін. Я похолов.

— Чого вона хоче? — й далі запитував Ларт.

— Земля твоя… присмокчеться, як кліщ, до твоїх підошов…

— Знаю, — роздратовано перервав його Легіар. — Чого вона хоче зараз, там, на порозі?

— Вона шукає, — Орвін затнувся, — воротаря…

— Навіщо?

— Аби відчинити двері…

— Які двері?

— Відчинити двері… З неба здерли шкіру… Подивися, вода загусла, як чорна…

Ларт рішуче перервав цю низку жахів:

— Хто — воротар?

Орвін хапав ротом повітря:

— Він між… Він не… Він маг, що не маг…

— Що це значить?

— Він… — почав був Орвін. І раптом умовк.

— Ну?! — крикнув Легіар.

Тієї ж миті свічки згасли. Кімната занурилася в пітьму. Прорікання, очевидно, скінчилося.

На задньому дворі Регаларової корчми було сонячно й безлюдно. Руал Ільмарранен лежав на траві в затінку паркана. Просто над ним у гарячому полуденному небі нерухомо висів шуліка.

Руал розкинув руки; часом на нього накочувалися хвилі солодкого дрімотного запаморочення, і тоді починало здаватися, що це він, Марран, ширяє в зеленому небі, а шуліка лежить із розкинутими крильми на блакитній траві у затінку паркана.

— Тихше, ти! Розбудиш!

Руал здригнувся й прийшов до тями.

Тінь, що раніше вкривала його з ногами, вкоротилася тепер до колін. Шуліка зник, зате за парканом кипіло, очевидно, бурхливе життя — збуджено шепотілися тонкі голоси та кліпали круглі очі в дірочках на місці сучків.

— Та тихше-бо! — повторив голос, який, власне, й збудив Руала.

За верхній край паркана вчепилася маленька рука, й відразу по тому просто на груди Руалові ляпнуло щось невеличке й темне. Ільмарранен непомітно скосив око — на його сорочці лежав догори лапами великий бронзовий жук, який від здивування й жаху вдавав неживого.

За парканом почувся приглушений радісний сміх.

«Ну ж бо», — подумав Руал.

Він подумки порахував до п’яти, як і раніше лежачи з заплющеними очима, потім повільно, щоб не налякати глядачів, підвів голову й начебто спросоння огледівся. За парканом зачаїли подих.

— Хто мене кликав? — голосно й суворо запитав пан чарівник. Жук скотився з його грудей і впав у траву. Оченята в щілинках часто закліпали.

Руал завмер, наче прислухаючись. Потім зненацька видав обурений крик, став навколішки, схилився над місцем, куди впав жук.

— Відгукніться! — бурмотів він стривожено. — Відгукніться, пане Жук!

Обережно, двома пальцями, він виловив нарешті нещасну комаху й посадив собі на долоню. Жук, як і раніше, не бажав виказувати ознак життя.

«Оживай, друже», — весело подумав Руал. Він підніс жука до самого вуха:

— Що? Говоріть голосніше!

— Ухх! — забувши про обережність, голосно сказали за парканом. — Чарівник… Ух, чарівник!

Руал тим часом насупився:

— Як? Та це ж обурливо! Кажете, схопили вас і посадовили в задушливу кишеню?!

З вулиці долинув переляканий тупіт — видно, жук міг розповісти багато чого негарного.

Ледве стримуючи сміх, Руал зазирнув у шпару зі свого боку паркана. З півдюжини дітлахів скупчилися на протилежному боці вулиці, ховаючись один за одного, ладні тої ж миті знову накивати п’ятами.

— Ходімо! — громовим голосом звернувся Ільмарранен до затиснутого в кулаці жука. — Я доставлю вас куди забажаєте. Ведіть же!

І Руал широкими кроками рушив до хвіртки.

Він крокував головною вулицею селища, на витягнутій долоні тримаючи перед собою жука. Всі дівчиська, дівиці й навіть поважні господині кинулися поливати квіти в садочках чи розвішувати в дворах чисту білизну, ті ж, які не встигли вибігти або нічого не придумали, просто припали до вікон, мало не видавлюючи шибки.

Дітлахи дріботіли за ним слідом на чималій відстані. Їх стало майже вдвічі більше.

На околиці, де вздовж дороги лежало старе повалене дерево, процесія зупинилася. Жук, випущений на порохнявий стовбур, відразу сховався в якійсь шпарині. Руал провів його напутнім словом. Маленькі свідки цієї сцени були до того вражені, що втратили обережність і підійшли зовсім близько. Руал озирнувся — глядачі з нажаханими вигуками кинулися врозтіч… Однак уже за півгодини всі разом сиділи на поваленому стовбурі та любенько теревенили.

— І ви з усіма-всіма звірами можете говорити? — у захваті запитував веснянкуватий хлопчисько на ім’я Ферті, що, очевидно, означало Верховода.