Джордж Мартин - Принцеса і королева, або Чорні та Зелені

Щоб сплатити за перевіз себе з почтом на браавоському купці «Віоланда», Раеніра змушена була продати власну корону. Пан Гарольд Морочин закликав королеву шукати притулку в панни Арин, у Долині, а пан Медрік Мандерлі зваблював поїхати з ним та його братом Торгеном до Білої Гавані. Але її милість відмовила обом. Раеніра твердо налаштувалася повернутися на Дракон-Камінь. Адже там є драконячі яйця — так казала вона вірним прибічникам. Королева мусить мати нового дракона, або все буде втрачено.

Проти бажання королеви сильні вітри пригнали «Віоланду» надто близько до берегів Плавня. Тричі з ними перегукувалися жеглярі з бойових кораблів Морського Змія, але Раеніра ретельно уникала зайвих очей. Нарешті браавосець увійшов до гавані під Драконощовбою з вечірнім припливом. Королева вислала крука оголосити про своє прибуття, і коли висаджувалася з корабля разом з сином Аегоном, двірськими паннами і трьома лицарями Королевогвардії — усіма, хто залишився з її почту — то побачила, що на неї чекає на березі почесний супровід.

У годину висадки королеви добряче дощило, і навколо пришибів не було ані душі. Навіть припортові будинки розпусти стояли темні та покинуті. Але її милість не звернула на те уваги. Хвора і виснажена душею та тілом, зламана чередою зрад, Раеніра нічого не бажала, крім повернення до свого столу, де гадала перебути разом з сином у безпеці. Та не відала королева, що попереду на неї чекає ще одна зрада — остання і найгіркіша з усіх.

Супровід у сорок вояків очолював пан Альфред Деркач — один з тих, кого Раеніра лишила в замку, коли попливла на завоювання Король-Берега і Залізного Трону. Деркач серед лицарів на Дракон-Камені був найстарший віком, бо служив ще від часів Старого Короля, і сподівався, що Раеніра саме його поставить каштеляном… але похмурий норов і грубі звичаї пана Альфреда не викликали в людей замку ані приязні, ані довіри, тому королева надала перевагу веселішому та привітнішому панові Роберту Гуні.

Коли Раеніра спитала, чому пан Роберт не з’явився їй назустріч особисто, пан Альфред відповів, що королева побачить «нашого жирного друга» у замку. І справді, королева його побачила… хоча обсмалений труп пана Гуні, підвішений на брамній башті Дракон-Каменя, вже годі було упізнати — хіба що за обсягом, бо каштелян вирізнявся неймовірно товстим черевом. Поруч з паном Робертом висіли управитель, майстер-мечник та сотник сторожі замку.

Кажуть, що коли королева уздріла тіла, то зблідла з лиця, мов смерть; молодший принц Аегон першим зрозумів, що то означає, і загукав:

— Матінко, тікайте!

Але було запізно. Вояки пана Альфреда накинулися на останніх захисників королеви. Пан Гарольд Морочин не встиг і меча вийняти з піхв, як голову йому навпіл розвалила сокира. Пана Адріана Черленця пхнули у спину списом. Лише пан Лорет Ланоділ — останній з Королевогвардії — встиг завдати удару на захист королеви; він убив двох стражників, перш ніж загинув сам. Коли ж принц Аегон схопив до рук меча пана Гарольда, пан Альфред вибив його з рук малого, презирливо скривившись.

Хлопця, королеву та її панн повели під вістрями списів крізь браму Дракон-Каменя до замкового дворища. Там вони опинилися лицем до лиця з драконом, що помирав, і чоловіком, який мав би вже давно померти.

Сонцежарова луска ще і доти сяяла проти сонця, наче бите золото, але з одного погляду на дракона, простягнутого двором з чорного плавленого валірійського каменю, кожен би сказав, що йому, колись найпрекраснішому в небесах Вестеросу, недовго вже лишилося на світі. Крило, майже відірване Мелеїс, стирчало з тіла під неоковирним кутом. Свіжі рубці вздовж спини диміли та спливали кров’ю, щойно дракон пробував зрушити з місця. Коли королева з почтом побачила Сонцежара, він лежав, згорнутий у клубок, а коли поворухнувся і підняв голову, то на його шиї стали помітні страшні рани, де з тіла вирвали цілі шматки плоті. На череві подекуди замість луски лишилися самі рубці, а де було праве око, там зяяла порожня дірка, вкрита чорною засхлою кров’ю.

Читач, певно, запитає, як це могло статися. Те саме, мабуть, питала себе і королева Раеніра. Тепер нам відомо багато такого, чого вона тоді знати не могла. Коли над Король-Берегом у небі вперше з’явилися королевині дракони, короля Аегона разом з його дітьми урятував з міста князь Ларис Моц на прізвисько Кутельнога. Щоб не минати жодну з міських брам, де їх могли побачити і впізнати, князь Ларис вивів утікачів крізь таємний хід з-під Маегорового Острогу, про який знав лише він сам.