Джордж Мартин - Принцеса і королева, або Чорні та Зелені

Принц Джакаерис конче потребував більше драконоїздців і драконів, тому звернувся до людей, уроджених з «драконового насіння», і заприсягся, що коли хтось опанує дракона, той отримає землю та статки, висвятиться у лицарі, сини його вродяться шляхетними панами, дочки підуть заміж за княжих дітей, а сам новий наїзник битиметься пліч-о-пліч з принцом Дракон-Каменя проти самозванця Аегона II Таргарієна та його зрадницького кубла.

Не усі, хто з’явився на принців заклик, були «насінням» або хоча б дітьми чи онуками «насіння». Драконоїздцями забажали зробитися кількоро лицарів з чаді королеви, серед них Регіментар її Королевогвардії — пан Стефон Морочник, а з ними безліч зброєносців, кухарчуків, жеглярів, стражників, мартоплясів, і навіть дві покоївки.

Але дракони — то не коні. Вони не надто охоче пускають людину до себе на спину, а відчувши загрозу, люто нападають у відповідь. Намагаючись стати драконоїздцями, шістнадцятеро людей наклали головами, а утричі більше скалічилося або обпеклося. Стефон Морочник спробував засідлати дракона Морського Серпанка і згорів на смерть. Князя Гормона Масея спіткала та сама доля при спробі опанувати Вермітора. Чоловікові на ім’я Сріблястий Денис, який стверджував, що є байстрюком Маегора Лютого, і чиє волосся та очі додавали його побрехеньці певної вірогідності, Вівцекрад відірвав руку від плеча. Поки Денисові сини намагалися щось вдіяти зі страшною раною, на них напав Драконожер, відігнав Вівцекрада і строщив батька разом з усіма синами.

Та принаймні Серпанок, Вермітор і Срібнокрилка були звичні до людей і якось уміли терпіти їх коло себе. На них свого часу літали верхи, і при дворі плекали надію, що три дракони ще зможуть прийняти нових наїзників. Зрештою ця надія справдилася. Вермітор, власний дракон Старого Короля, зігнув шию перед ковальським байстрюком, велетнем на прізвисько Гуго Громобій, а також Грізний Гуго. Улюбленицю Ласкавої Королеви Алісанни, Срібнокрилку, засідлав стражник Ульф Білий, або ж Ульф Пияк. Перше своє прізвисько він отримав за дуже світле волосся, а друге навряд чи потребує пояснень.

Морський Серпанок, що колись носив на спині Лаенора Веларіона, зрештою пустив на себе хлопця п’ятнадцяти років, відомого як Аддам з Короба. Про його походження літописці сперечаються й досі. Невдовзі після того, як Аддам з Короба довів свої чесноти — себто пролетів у небі на Морському Серпанку — князь Корліс наважився просити королеву Раеніру, щоб та вивела пляму байстрюцького народження з його імені, а заразом і з імені його брата. До прохання додав свій голос принц Джакаерис, королева погодилася, і Аддам з Короба — драконове насіння, байстрюцьке коріння — став Аддамом Веларіоном, спадкоємцем Плавня.

Три дикі дракони острова Дракон-Камінь не піддалися так легко, як ті, що раніше знали вершників. Утім, спроби опанувати їх не припинялися.

Вівцекрад, уславлений бридкою зовнішністю та кольором бурого намулу, налупився ще за молодості Старого Короля і мав велику пристрасть до баранини. Він налітав на отари по всіх околицях затоки від Плавня до Вендявки, майже ніколи не шкодив вівчарям — хіба що ті намагалися йому завадити — але час від часу охоче ласував вівчарськими собаками.

Сірий Привид жив у димній печері високо на східному схилі Драконощовби, надавав перевагу рибі й частіше за все траплявся на очі над вузьким морем, де вправно вихоплював здобич з води. Забарвленням він був блідий, сіро-білий, у небі нагадував вранішній туман, а людей з їхніми справами сором’язливо цурався на протязі багатьох років.

Найбільший та найстаріший з диких драконів був Драконожер. Це ім’я він отримав за те, що по-перше, був помічений за поїданням трупів мертвих драконів, а по-друге, мав звичку налітати на гнізда Драконощовби і безсоромно жерти яйця та новоналуплених дракончиків. Зухвалі приборкувачі драконів пробували сісти на нього десяток разів, та лише прикрасили його печеру своїми розкиданими кістками.

Поміж «драконового насіння» не знайшлося жодного дурня, який схотів би потурбувати Драконожера (а якщо котрийсь і знайшовся, то живий він не повернувся, і нам про нього нічого невідомо). Деякі шукали нагоди засідлати Сірого Привида, та не могли його знайти, бо він вправно уникав людей. Виманити Вівцекрада виявилося трохи легше, але то був звір підлий та гнівний і згубив більше «насіння», ніж три «замкові» дракони разом. Одним з тих, хто сподівався його приборкати (після невдалих пошуків Сірого Привида) був Алин з Короба. Вівцекрад йому не скорився, і коли Алин викульгав з драконового лігва у палаючому одязі, лише поспіх брата урятував йому життя. Морський Серпанок відігнав дикого дракона геть, а Аддам збив полум’я власною киреєю. Алин Веларіон носив рубці від тієї спроби на спині та ногах решту свого довгого життя і вважав за щастя, що не втратив його зовсім. Багато інших «насінин»-пошукачів місця на спині Вівцекрада знайшли собі місце хіба що у його череві.