Макс Кідрук - Жорстоке небо

Котеджне містечко нараховувало 326 котеджів. Будинок за номером 277 було означено як один із семи непроданих будинків 4 типу. Скориставшись сервісом Google Maps, Геннадій прикинув найкоротший шлях до містечка, тоді роздрукував генеральний план, щоб знати, де знаходиться котедж № 277, після чого встав з-за столу і зазирнув до спальні:

— На сайті написано, що будинок не заселено. — (Він не віддирав у полоненого скотч, тож той, відповідно, не міг відповісти чи заперечити.) — Якщо ти збрехав і мого сина там немає, я повернусь і засуну паяльник до упору.

Мажор застогнав і відчайдушно замотав головою.

— Тут його залишати не можна, — розважливо сказав Борис Веніамінович синові. — Його шукатимуть.

Гена на хвильку задумався, а тоді запропонував:

— У дядька Колі сьогодні теж вихідний?

— Так, — неохоче підтвердив Борис Веніамінович.

— Було б добре, якби він під’їхав на машині і забрав тебе, Даню, Діану й… оцього, — Гена кивнув головою в бік спальні, — пересидите, поки все не вляжеться.

— А як ми його виведемо на вулицю, обмотаного такого?

Гена тупнув ногою, показуючи на килим:

— Замотаєте в килим і винесете разом із дядьком Колею.

Генин тато супився; він був не в захваті від пропозиції втягнути в цю аферу кума, але зрештою, крекнувши, погодився:

— Зараз зв’яжусь.

— Тільки не телефоном! — встряла Діана.

Геннадій посадив насупленого тата за комп’ютер, під’єднав мікрофон із навушниками і зателефонував дядьку Колі через «Skype».

— Колян, це Борис… — привітно почав Борис Веніамінович, з недовірою торкаючись дротяного мікрофона. — Ага, та то я з Інтернету… Колян, тут таке діло… Тіки ти не смійся.

Колян не сміявся. Але приїхати погодився.

Надвечір розпогодилось. Вітер ущух, хмари розсмоктались самі по собі, відкривши замучене дощами й мокрим снігом небо. Посеред димчастих, схожих на цвіль, клаптів хмар спалахували перші зорі.

Карий стояв біля вікна в напівпорожній кімнаті (з меблів — лише подерта канапа, стіл і старий електричний обігрівач), стискав у руці мобілку і думав, що робити. Мажор так і не вийшов на зв’язок; далі відтягувати немає куди: потрібно телефонувати Мирону. Карий уявлення не мав, що казатиме полковнику Бичанському. Мироне, я тут загубив твого бійця, пославши його по дворічного хлопчика? Дуже смішно. Крім того, Карий розумів, що телефонний дзвінок полковнику не вирішить наявних проблем, а тільки додасть нових. Він опиниться поміж молотом і ковадлом: з одного боку, полковник МВС зі зв’язками аж до міністра, який робитиме все, щоб відвести підозри від себе, своїх людей і свого підрозділу; з іншого — запальний замовник з маніакальними замашками і підтримкою самого Ельдара Гарагана. Не треба було братися за справу! Карий подумав, що за годину мінімум троє людей у Києві — Гараган, Бичанський і Авер’янов — дико, нелюдськи бажатимуть його смерті. Він тихо, крізь стиснуті зуби вилаявся і відвернувся від вікна.

Артем, не знімаючи курточки (без неї в непрогрітому приміщенні хлопчака починало трусити), сидів на дивані. Малюк сидів рівно, не згинаючи спини, неначе першокласник, хоча до першого класу йому лишилося три роки, і спорожнілим, закляклим поглядом тупився на стіл за кілька кроків від канапи. У правій долоні він тримав інгалятор, учепившись у флакон так, що нігтики на маленьких пальцях побіліли. Інгалятор став його опорою. Артем не осягав цього, не міг оформити відчуття в осмислені думки, але відчував, інтуїтивно підозрював, що помре миттєво, не через напад, а загине просто воднораз, якщо хтось відбере в нього невеликий флакончик зі спрей-насадкою.

На півметра лівіше, спершись ліктем на бильце, протягся кістлявий «беркутівець», з тупим, недоумкуватим виразом на обличчі, й водив пальцем по екрану смартфона. Спецпризначенець не зважав на хлопчика, наче Артема не було в кімнаті.

Артем страшенно хотів їсти, однак не наважувався заговорити. Викрадення з-під носа роззявкуватої двадцятивосьмирічної виховательки, потому важкий і тривалий напад бронхіальної астми вимотали його. Хлопчик пам’ятав, що в кишені його курточки лежить батончик «Milky Way», який Гена тицьнув йому перед виходом до дитсадка, але боявся його діставати, не уявляючи, як їстиме шоколадку на очах у викрадачів.

Від згадки про батончик у животі забурчало, а рот наповнився слиною. Артем більше не міг ні про що думати, крім смачної молочної шоколадки в блискучій синьо-білій обгортці. Зрештою хлопчак акуратно, намагаючись не шуміти, опустив ліву руку до кишені і намацав дорогоцінний батончик. Карий краєм ока спостерігав за малим, думаючи, що не телефонуватиме Мирону. Не зараз. Спочатку краще повернутись на Якуба Коласа і спробувати дізнатися, що там відбулося, залежно від чого діяти. Просити про допомогу немає в кого: якщо Мирон і пошле людей, то лише для того, щоб прибрати Карого.