Макс Кідрук - Жорстоке небо

«Нехай би тобі, курвалю, голову розвалило», — злостиво подумав він, але озиратись не став.

Незнайомець швидко підвівся і, не обтрушуючись, поновив погоню, але біг упівсили, бо Гена домчав до рогу своєї багатоповерхівки, за сто метрів від якого простягалась вулиця Якуба Коласа, де по тротуарах простувало кілька пішоходів.

За півсотні метрів від під’їзду Гена мусив сповільнитись, щоб дістати з кишені ключі від квартири. Ключів у зв’язці було три: два звичайні й один магнітний — від під’їзду. Гена задер полу товстої куртки і, практично поклавши Данила на ліве плече, правою рукою поліз до кишені джинсів. Зв’язка, як на зло, не хотіла вилазити, зачепившись за тканину.

За метр від дверей Гена, відчайдушно рявкнувши, смикнув зв’язку на себе — тканина зі скрипом порвалася — і видобув ключі з кишені. На щербатому бетонному ґанку під’їзду в нього ледь не спинилося серце, коли Данька, тихо векнувши, зісковзнув за спину. В останню мить чоловік устиг схопити сина за ногу. Тепер дворічний хлопчак лежав у нього на плечі, звісившись головою за спину, лежав мовчки, плачучи, але не хникаючи.

Приклавши магнітний ключ до замка, тремтячою рукою притримуючи Даньку, Гена зиркнув праворуч. Ґевал знаходився на відстані десяти кроків від нього і швидко наближався, наміряючись не дати жертві сховатись у під’їзді. Гена заскрипів зубами, розкришуючи зубну емаль. Не встигне. Захотілося кричати. Через секунду, яка здалась йому хай не вічністю, але точно довбаним мільярдом років, електронний замок специфічно пілікнув, і чоловік похапцем, але нешироко відчинив двері, прослизнув досередини, після чого, не чекаючи, поки пружина встане на місце, гучно захряснув їх за собою.

У півтемряві вогкого під’їзду з обдертими стінами чоловік став, віддихуючись і відчуваючи, як божевільно трясуться кінцівки. Трохи вгамувавшись, Гена перетягнув Данила наперед і пригорнув його, погладжуючи по голівці. Хлопчик приглушено шморгав забитим шмарклями носиком.

З іншого боку дверей долинула груба лайка російською. Переслідувач спершу тягнув на себе, а потім узявся знавісніло торсати двері за ручку. Не зводячи погляду з дверей, пошепки заспокоюючи сина, Гена відступив углиб будинку.

Зненацька він почув характерні звуки електронного замка під час натискання на його клавіші. Здоровань навмання набирав номер квартири, сподіваючись, що його впустять до під’їзду.

— О, ні! — страх повернувся, тремор у руках посилився. «Коли це скінчиться?!»

Гена підбіг до ліфта і лупонув вільною рукою по кнопці виклику. Йому не пощастило: кабіна знаходилась на одному з верхніх поверхів. Кнопка підсвітилась, електричний двигун, розташований угорі шахти, ритмічно заторохкав, і ліфт неспішно посунув униз, до першого поверху.

Незнайомець у лижних штанах і водонепроникній куртці вовтузився біля домофона. Перші два виклики завершились нічим: можливо, він набирав номери квартир, яких не було в цьому під’їзді, а може, викликав квартири, чиїх власників на цей час не було вдома.

Ліфт, ниючи і дзенькаючи, без поспіху спускався. Гена стояв, практично впираючись лобом у стулки розсувних дверей, готовий заскочити до кабіни, щойно вони розійдуться. У старому, ще радянського періоду, будинку проектувальники не передбачили цифрового покажчика для інформування про місцезнаходження кабіни, а відтак чоловік уявлення не мав, на якому поверсі знаходиться ліфт.

За третім разом ґевалу пощастило: якась квартира відповіла. Німіючи, Гена почув, як хрипкий, низький голос за дверима промовляє:

— Здраствуйтє, ето ваш сосєд із восємнадцатой квартіри. Я забил ключ, ізвінітє, нє маглі би…

Ліфта не було.

Серцебиття підскочило до скажених 230 ударів за хвилину. Дужче пригорнувши Даню до грудей, Гена відірвався від ліфта і сходами чкурнув нагору. Він опинився в прольоті між другим та третім поверхами, коли знизу долинуло знайоме пілікання, яке супроводжує кожне відкриття дверей.

«Якщо він знає поверх, нам кінець», — подумав Гена, ні не мить не зупиняючись.

На щастя, ґевал не знав. Він ступив на сходову площадку першого поверху якраз тоді, коли приїхав ліфт. Швидко обстеживши пусту кабіну, пробігся поглядом по найближчих квартирах, фіксуючи номери та намагаючись вирахувати, на якому поверсі квартира за номером 39, проте швидко покинув даремне заняття — математика не є і ніколи не була профільним предметом процесу підготовки особового складу спецпідрозділу «Беркут». Завдяки цьому Гена виграв кілька секунд. Зрештою, почувши тупіт і важке дихання Гени, що вчувалися згори, переслідувач кинувся до сходів і, перескакуючи через три-чотири сходинки за раз, полетів навздогін.