Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

«Деякі люди, — з повагою подумав Едрин, дивлячись на тварин, які важко повалились на землю, — не варті своїх собак».

Далі все було просто. Невидимки безшумно ковзали по будинку. Перевірили підвали. У верхньому не виявили нічого. А ось у нижньому, на солом'яних матрацах, прикриті мішковиною, спали…

На щастя, діти були одурманені якимось зіллям і не здійняли галасу, інакше навряд чи Едрин із товаришами залишилися непоміченими. А так усіх обережно винесли, вклали у візок, завбачливо залишений за рогом. Із візка вивантажили міхи з олією — кілька десятків — і переправили через огорожу в сад.

Поки п'ятеро займалися цим, інші тихо, мов безтілесні примари, продовжували оглядати будинок. Але бранців більше не було.

Ніяких слуг не знайшли. Чорношкірого вже не було в домі, а інші, видно, приходили вдень, в особняку не ночували.

Сонного Наоба замкнули в його кімнаті.

Попередньо по її підлозі розлили олію.

Один із хлопців повернувся до візка. Візок рушив, відвозячи геть від лихого дому поснулих дітлахів.

А невидимки, що залишилися в будинку, й далі розливали олію. Міх за міхом…

Вони просувалися згори, від горища, яке теж не обминули увагою, донизу, до виходу.

Обливали дерев'яні меблі, дерев'яні двері, які ретельно за собою замикали. Лили на підлогу й розбризкували по стінах, проводили масні доріжки з однієї кімнати в іншу.

Нарешті спорожнів останній міх. Тоді вони пішли.

Всі, крім одного прудконогого хлопчиська, який зупинився біля кімнати Наоба, дістав із кишені кресало, висік іскру, запалив завбачливо захоплену з собою ганчірку й кинув її в масну калюжу під дверима.

І втік якомога швидше.

Інтар очікувально дивився на Едрина, Сорот і собі повернув до нього голову.

Молодик посміхнувся:

— Якщо коротко — у будинку шановного пана Наоба Лооса, торговця тканинами, трапилася страшна пожежа. Усе згоріло. На лихо, це сталося вночі, сам пан Наоб спав у своєму ліжку, в кімнаті на другому поверсі, й не зумів вибратися. Він загинув. У той же час пожежа трапилася й на кораблі пана Наоба, що мирно стояв у порту.

— Ой! — згадав Інтар. — Шість днів тому! Трищогловий «Син Бурі»! Пощастило, що вогонь не перекинувся на найближчий корабель, на «Спрута»… А на «Сині Бурі» — матроси зі «Спрута» наступного вечора в нас розповідали — було тільки двоє матросів, стерегти залишалися… То їх на березі знайшли безтямних. Хтось їх по головах уперіщив і з корабля стягнув. І вони не змогли розповісти, як і чого корабель зайнявся раптом. Варта ще з’явилася, нишпорила навколо… А чого шукати, коли від корабля тільки шкелетик залишився, та й той обгорілий?

— Варта, — промовив Едрин, — підозрює в обох підпалах найближчого помічника пана Наоба, чорношкірого Забура. Той зник напередодні пожежі в будинку пана Наоба, і нікому невідомо, куди подівся.

— Нікому? — недовірливо перепитав Інтар.

Едрин посміхнувся й погладив хлопчика по м'якому, поплутаному чорному волоссю:

— Нікому-нікому.

…Кожен десятий вечір був у Забура вільним — так визначив раз і назавжди пан Наоб. Зазвичай чорношкірий проводив його на самоті в давно улюбленому трактирі «Нічний птах», а потім відправлявся в один із найближчих борделів. Але сьогодні до нього підсів раптом земляк… Принаймні так він називав Забура, обіймаючи його та ляскаючи то по одному, то по іншому плечі. Колір шкіри в хлопця й справді був чорніший за сажу, а батьківщиною його батьків, імовірно, були ті самі спекотні краї, де народилися й виросли батько та мати Забура. Хлопець той, матрос, вочевидь, уперше опинився у великому місті, був самотній, трішки приголомшений галасом і гамором великого міста й уже встиг добряче напитися. Саме тому, як вирішив Забур, матрос і зрадів «землякові» настільки, що поставив випивки, скільки душа забажає!

Вони пили, розмовляли, пили та їли, знову пили… А потім обійнялися та вирушили в той самий улюблений Забурів бордель.

Ось тільки до місця не дісталися… Адже друзі чорношкірого хлопця вже чекали на них, а снодійне, підсипане «земляком», майстром на такі штуки, в кухоль Забура, подіяло, як і чекали, не відразу, зате — напевне.

— Виходить, чорношкірий точно пропав? — для певності перепитав Інтар.

Едрин кивнув.

— Море… — замислено промовив Сорот.

Едрин кивнув:

— Море… Найнадійніший зберігач будь-яких таємниць. А в підвалі будинку Наоба було одинадцять одурманених дітлахів. Їх накачали якоюсь гидотою і тримали в стані напівдрімоти, навіть не зв'язаними.