Френк Герберт - Бог-Імператор Дюни

«Тлейлаксу добре роблять своїх гхол», — подумав Лето.

Дункан мав при собі тонку теку з темно-коричневого волокна, він уже багато років її носив. Зазвичай там містилися матеріали, на які він посилався у своїх рапортах, але сьогодні тека випиналася від чогось важчого.

Іксіанського лазеростріла.

Ідучи, Айдаго зосередив увагу на обличчі Лето. Це обличчя збивало з пантелику тим, що зоставалося Атрідівським: тонкі риси, цілковито сині очі — людям зі слабкими нервами здавалося, що погляд пронизує їх фізично. Обличчя глибоко ховалося в сірому плащі зі шкіри піщаних форелей. Айдаго знав, що цей плащ може розкрутитися в захисну оболонку. Для цього достатньо найменшого поруху м’яза обличчя, швидшого за кліпання очима. Обрамлена сірим шкіра була рожевою. Важко було позбутися думки, що обличчя Лето непристойне, ніби загублена людська частка, ув’язнена в чомусь чужому.

Зупинившись усього за шість кроків од Королівського Повозу, Айдаго не намагався приховати своєї гнівної рішучості. Навіть не думав, чи знає Лето про лазеростріл. Імперія надто далеко відійшла від давньої моральності Атрідів, стала безликим джаггернаутом — колосальною колісницею, що чавить невинних на своїй дорозі. Цьому слід покласти край!

— Я прийшов поговорити з тобою про Сіону та інші справи, — промовив Айдаго. Поклав теку так, щоб легко витягти з неї лазеростріл.

— Дуже добре. — У голосі Лето звучала сама лише нудьга.

— Утекла тільки Сіона, але вона досі має підтримку спільників-бунтарів.

— Думаєш, мені про це не відомо!

— Я знаю твою небезпечну терпимість до бунтівників! Те, чого я не знаю, — що містилося у викраденому пакеті.

— Ах, це. Там детальні плани Цитаделі.

На якусь мить Айдаго знову став Командиром Варти, глибоко шокованим таким порушенням безпеки.

— І ти дозволив їй утекти з ними?

— Ні, це ти дозволив.

Айдаго відсахнувся від цього звинувачення. Новостворений убивця-терорист поступово почав знову брати в ньому гору.

— Це все, що вона взяла? — спитав Айдаго.

— Там, разом із картами, були два томи, копії мого журналу. Вона їх украла.

Айдаго вивчав нерухоме обличчя Лето.

— Що в тих журналах? Інколи ти кажеш, що то щоденники, інколи — що історичні записи.

— Потроху того й того. Можеш навіть назвати це підручником.

— Тебе турбує те, що вона взяла ці томи?

Лето дозволив собі легку посмішку, яку Айдаго сприйняв як заперечну відповідь. Потягся до тонкої теки, від чого тіло Лето на мить напружилося. Що цього разу — зброя чи рапорти? Хоча серцевина його тіла мала високу тепловитривалість, Лето знав, що деякі його частки могли бути вражені лазерострілом, особливо обличчя.

Айдаго витяг із теки рапорт, і, ще до того, як почав читати з нього, Лето безпомильно розпізнав сигнали. Айдаго шукав відповідей, а не передавав інформацію. Прагнув доказів правомірності вже спланованих дій.

— Ми виявили культ Алії на Г’єді Прайм, — сказав Айдаго.

Лето мовчав, поки той викладав деталі. Як нудно. Лето дав волю плину думок. Тепер шанувальники давно покійної сестри його батька годилися тільки для того, щоб забезпечити сяку-таку розвагу. Але, як легко передбачити, Дункани вважали таку діяльність чимось на кшталт підпільної загрози.

Айдаго закінчив читати. Без заперечень, його агенти дуже старанні. До нудоти старанні.

— Це не більше, ніж відродження Ізіди, — сказав Лето. — Мої священники й священниці трохи розважаться, придушуючи цей культ і його послідовників.

Айдаго труснув головою, наче відповідаючи на якийсь голос усередині.

— Бене Ґессерит знали про цей культ, — сказав він.

А ось це зацікавило Лето.

— Сестринство так і не простило мені, що я відібрав у них розплідну програму, — промовив він.

— Це не має нічого спільного з розплідною програмою.

Лето приховав легку потіху. Дунканів завжди вражала розплідна програма, хоча дехто з них час від часу був її учасником.

— Розумію, — сказав Лето. — Що ж, Бене Ґессерит завжди були трохи божевільними, але їхнє божевілля є хаотичним резервуаром несподіванок. Деякі несподіванки можуть бути цінними.

— Я не бачу в цьому жодної цінності.

— Думаєш, за цим культом стоїть Сестринство? — спитав Лето.

— Так.

— Поясни.

— Вони мали храм. Називали його «Святинею крис-ножа».

— Що, і зараз?

— А їхня головна жриця звалася Хоронителькою Світла Джессіки. Це наштовхує на якісь думки?

— Це дуже мило! — Лето не намагався приховати своєї розваги.