Роджер Желязни - Принц Хаосу

Корвін вивчив навколишні предмети, їх розташування на стінах і стелі.

— Таким було би пекло в тих краях, де влаштовують перестрілки, — прокоментував він.

— Був би.

— І ти тут виріс, так?

— Так.

— І як це?

— Ох, не знаю. Порівнювати мені не з чим. Іноді я добре проводив час, один, і з друзями… Іноді бувало погано. Одне слово — дитинство.

— А це місце?..

— Шляхи Всевидячих. Мені б хотілося показати тобі їх цілком, провести по всіх переходах.

— Коли-небудь, напевно.

— Так.

Я озирнувся, сподіваючись, що з'являться Колесо-Примара або Кегмен. Але не з'явився ні той, ні інший.

Нарешті ми вийшли в коридор, який призвів нас в зал гобеленів, звідки і починався шлях в потрібну секцію, — вона відкривав перехід, що вів до галереї металевих дерев. Але перш ніж ми встигли зробити крок, я почув голоси. Поки вони наближалися, ми причаїлися в кімнаті, де містився скелет Бармаглота, розфарбований в оранжевий, синій і жовтий — Ранні Психоделічні кольори. В одному з підходячих я впізнав свого брата Мандора, другого по голосу ідентифікувати не зміг, але піймавши мить, коли вони проходили повз двері, я побачив, що це був Лорд Бансес з Іноходних Шляхів, Вищий Жрець Змія, який говорить від імені Логруса (щоб процитувати повний титул перший і останній раз). В поганому романі вони зупинилися б біля дверей, а я б підслухав бесіду, яка розкриває все, що мені потрібно знати.

Вони зменшили крок, коли проходили повз.

— Значить, так і буде? — Сказав Бансес.

— Так, — відгукнувся Мандор. — Скоро.

І вони пройшли далі, а я не зміг розібрати більше ні слова. Я слухав їх кроки, що віддалялися, поки вони не затихли. Потім я почекав ще трохи. Я міг би заприсягтися, що почув тихий голос, що кличе:

— За мною. За мною.

— Чув що-небудь? — Прошепотів я.

— Нічого.

Так що ми зробили крок у перехід і повернули направо, рухаючись в протилежну від Мандора і Бансеса сторону. І тут же я відчув чиєсь палючий дотик до лівого стегна.

— Думаєш, він де-небудь поруч? — Запитав привид Корвіна. — Бранець Дари?

— І так, і ні, — сказав я. — Ой!

Виникло відчуття, немов до шкіри притиснули гаряче вугілля. Ковзнувши в найближчу нішу, — яку довелося ділити з муміфікованою леді в бурштиновому вбранні, — я засунув руку в кишеню.

Я зрозумів, що це таке, як тільки він опинився в моїй долоні і тут же втягнув мене в дурні філософські роздуми, мусолити які в даний момент у мене не було ні часу, ні бажання, і з якими я давно поступив гідним, освяченим століттями чином: я засунув їх подалі на полицю.

Це був спікарт, він лежав теплий в мене на долоні. І між ним і тим, що я носив на пальці, почали проскакувати невеликі іскри.

Послідувало безмовне спілкування, ланцюжок зображень, ідей, відчуттів, які повинні були, примусивши знайти Мандора, помістити мене в його долоні для підготовки до моєї коронації в якості наступного Короля Дворів. Я зрозумів, чому Блейз заборонив мені надягати цю штуку. Без втручання мого власного спікарта його накази були б, ймовірно, нездоланні. Я використовував свій, щоб закрити другою наглухо, побудувати крихітний ізолятор навколо нього.

— У тебе дві прокляті штуки! — Зауважив привид Корвіна.

Я кивнув.

— Знаєш про них хоч щось, чого не знаю я? — Запитав я. — Це щось може включати в себе майже все.

Він похитав головою:

— Тільки те, що вони — артефакти стародавньої сили, ще з тих днів, коли Всесвіт був похмурим краєм, а королівства і Відображення навіть не намічалися. Коли прийшов час, володіють кільцями заснули або розчинилися, або що там зазвичай покладається таким діячам, а спікарти — вилучені, або закопані взапас, або трансформовані, або щось там таке, що трапляється з подібною чортівнею, коли історія закінчена. Є багато версій. Їх завжди багато. Але поява двох кілець при дворі приверне до тебе багато уваги, не кажучи вже про надбавку до сили Хаосу, завдяки їх присутності на цьому полюсі існування.

— О, чорт, — сказав я. — Тому, що я ношу, я теж накажу принишкнути.

— Не думаю, що вийде, — сказав Корвін, — хоча все може бути. Я думаю, їм доводиться підтримувати постійний приплив енергії від кожного джерела сили, і це видасть присутність твоєї штучки, просто через розсіяні у природі її джерела.

— Тоді я накажу йому налаштуватися на найнижчий рівень.

Корвін кивнув.

— Приглушити його не зашкодить, — сказав він, — хоча здогадуюсь, що він може робити це автоматично.