Олександра Малаш - Душа обирає наосліп

Я вже уявляю собі його певну сили постать. Припадаю в думках до його величезних закоханих очей, з яких готова пити сонячні промені від зорі до зорі. Капітулюю, одне слово. Тому що я за ним скучила. Дуже. Тільки я про це – нікому. Завтра святого Миколая, а мені здається – від вересня ціла вічність минула. Але…

Але ти теж не все знаєш, Юрчику-голубчику. Я тебе не віддам цій кралі. У мене є на це поважна причина. Хіба що й справді між нами стала твоя мама…

Власне, це його мама й винна в тому всьому, що сталося. Це вона дала оголошення про уроки музики. І треба ж було мені на першому курсі, ледь склавши літню сесію, раптом відкрити в собі такий шалений потяг до прекрасного, щоб аж мчати сторч головою в інший бік Києва, де чекало на мене те капосне фортепіано з його лискучими чорно-білими зубами. Воно тими зубами з’їло мою долю, розтрощило мені серце.

Отам, у своєї вчительки, під акомпанемент власних переляканих «до-ре-мі» я й познайомилася з її синочком. Зовнішність? Звичайнісінька, я й кращих бачила. Манери? Що сказати… Трішки ця мама-творча-особистість його розбестила. Утім мені до того що? Я собі прийшла – пішла, хай он рідня з ним воює. Одне слово, не звернула я на Юрка жодної уваги. Ще не відридала за своїм шкільним коханням, утраченим на випускному вечорі. Здавалося, тієї височенної планки, яку поставив мій недосяжний колишній, тепер ніхто не опустить.

Окрім фортепіано, мене ніщо не обходило в цій об’єктивній реальності.

Одного вечора, коли мої батьки поїхали кудись далеко на гостини, я окупувала інструмент своєї вчительки. Її чоловік і дочка вже стелили ліжка, а я все розучувала п’єсу – «Коли моя мати співає». Довго розучувала. І ось, нарешті…

Знаєте, як воно бува, коли довго щось не виходить – і раптом ти відчуваєш смак власних звуків, ти поринаєш у божественну мелодію, а далі стрілою летиш у ті сфери, де ще ніколи не бувала навіть у мріях… Я нарешті звільнилася від тягаря іспитів, які склала місяць тому. Перестала зважати на комарів, що зграєю линули на запах мого тіла. Для мене ніщо тепер не існувало. Лише я та нескінченний плин звуків, важке соковите модерато, від якого просто дах зносить… Я хотіла, аби це тривало… ну бодай до світанку. Хотіла, щоб мати співала й співала, не замовкаючи… Ого, ой-ой-ой, мамочко, доспівалася ти до того, що моя золота вчителька глянула на годинник – і заверещала:

– Марійко! Вже дванадцята година! Зараз усі маршрутки перетворяться на гарбузи!

Вона також була схиблена на нотах і заслухалася, забувши про час.

Я кинулася до свого телефону, що мирно чекав на беззвучному режимі. Чи варто казати, як довго я намагалася заспокоїти переляканих батьків, брехала, ніби я заснула, а перед сном забула до них зателефонувати… І молилася про одне – аби лише тієї хвилини в цьому домі ніхто не заговорив. «Коли моя мати співає… Коли моя мати співає…»

Із сусідньої кімнати вийшов голова родини і запропонував доправити мене додому. Я було віднікувалася – мовляв, нащо ці клопоти, я не маленька й тому подібне… Але тут утрутився вчительський синочок і згадав, що «сьогодні батькова черга охороняти жінок у цьому домі». Я спробувала вислизнути непомітно. Але Юрко все-таки пішов мене проводжати. Я лише поставила умову – добиратися будемо пішки.

По-перше, не була впевнена, що ми у цей час чимось доїдемо, по-друге, – спина моя раптом згадала, що я задовго сиділа біля піаніно й тепер не завадило б її розігнути. До того ж було якесь босяцьке бажання поглузувати зі студента-ботана. Адже з правого берега на Троєщину пішкобусом – це вам не в комп витріщатися. Але найголовніше – просто кортіло поговорити. Байдуже, слухають мене чи ні. Так буває, коли переповнюють враження. Коли душа й далі ширяє в сяйві місяця, дарма що клавіші фортепіано вже відпочивають від моїх пальців… Натомість зорі такі близькі до мене – і я мовби перескакую з однієї на одну, наспівуючи лейтмотив. Про це теж хотілося сказати вголос.

І я розтікалася мислію по древу…

Брехня, що жінка вухами любить. Вона любить вуха . Я сповідалася. Юрко мене не перебивав. Щось запитував, коли я спинялася, аби перевести подих. Наприкінці дороги запропонував зустрітися в позаурочний час. Я щось там промимрила, що вільного часу в принципі не маю. А тоді – сама не знаю чого – зірвалося:

– Гаразд, якось домовимося, коли приїду.

Я саме заплітала косу, коли погляд мій упав на фотку з випускного балу. Так, ця світлина у легенькій сивій рамці стояла біля люстра, мов оберіг, і на ній у центрі щасливо сміявся мій Андрій, оперезаний синьою золоченою стрічкою. Так хотілося набрати його номер і спитати, чи часом вона його не кинула. Або він її. Але не наважувалася. Не люблю, взагалі, нав’язуватися.