Бен Ааронович - Річки Лондона

— Цікаво, — сказав він. — Йдеться про якогось конкретного привида?

— Ніколас Волпенні, — відповів я.

— Як вас звати і де ви мешкаєте? — спитав він.

Жоден лондонець не стане відповідати на таке питання без спротиву.

— Перепрошую?

Він засунув руку у внутрішню кишеню піджака й вийняв звідти гаманець.

— Старший детектив-інспектор Томас Найтінґейл, — сказав він і показав своє посвідчення.

— Констебль Пітер Ґрант, — представився я.

— Ви з відділку Черінг-Крос?

— Так, сер.

Він дивно посміхнувся.

— Продовжуйте, констеблю, — сказав він і пішов геть по Джеймс-Стріт.

Ось так і сталося, що я розповів старшому детективові-інспектору, що полюю на привидів, і якщо він мені повірив, то подумав, що я несповна розуму, а якщо не повірив, то подумав, що я гей, який має намір порушити громадський порядок непристойними діями.

А привид, якого я шукав, так і не з'явився.

Ви коли-небудь тікали з дому? Я тікав. Двічі. Першого разу, коли мені було дев'ять років, я дістався лише до супермаркету на Кемден Хайстріт, а другого разу, коли мені було чотирнадцять, я дістався аж до вокзалу Юстон і зупинився вже перед розкладом відправлення поїздів. Обидва рази мене ніхто не рятував, не знаходив, не повертав; коли я повертався додому, моя мати, цілком можливо, навіть не знала, що я тікав. Тато точно не знав — у цьому я певний.

Обидві пригоди закінчилися однаково: моїм усвідомленням того, що зрештою, хай там як, я повернуся додому. У дев'ятирічному віці ключовим було розуміння того, що той супермаркет є зовнішньою межею моїх знань про довколишній світ. За ним були станція метро та велика будівля зі статуями котів, а ще далі — інші вулиці та поїздки автобусом до підвальних клубів, у яких було сумно, пусто й пахнуло пивом.

У чотирнадцятирічному віці я був уже більш раціональним. Я не знав жодного з міст, що були в таблиці відправлень поїздів, і сумнівався, що вони будуть більш гостинними, ніж Лондон. Мені, напевно, не вистачило би грошей поїхати від Лондона далі, ніж на 20 кілометрів, але навіть якби я вмудрився поїхати зайцем, чим би я харчувався? Тих грошей, що я мав при собі, вистачило б на те, щоб поїсти тричі, а потім довелося би повертатися до мами з татом. Будь-яка альтернатива тому, щоб сісти на автобус і повернутися додому, лише відстрочувала моє неминуче повернення.

О третій годині ночі на Ковент-Ґарден я відчував те саме. Усі можливі варіанти мого майбутнього вели до єдиного шляху, якого я не міг оминути. Я не їздитиму на класній тачці й не казатиму «спіймався, синку». Я працюватиму в процесуальному відділі й «робитиму неоціненний внесок».

Я пішов назад, до казарми.

Мені здавалося, що десь в далечині хтось сміється з мене.

Наступного ранку Леслі спитала мене про успіхи в полюванні на привида. Ми тоді гаяли час перед дверима кабінету Неблета — місця, з якого я мав отримати фатальний удар долі. Наша присутність там не була потрібна, але ми обоє хотіли скоротити свою агонію.

— Бувають варіанти гірші за процесуальний відділ, — сказав я.

Ми обоє задумалися над цим.

— Дорожня поліція, — сказала Леслі. — Це гірше за процесуальний відділ.

— Але машини там дають непогані, — сказав я. — п'ятірка BMW, Mercedes M-класу.

— Знаєш, Пітере, ти такий верхогляд, — сказала Леслі.

Я хотів був обуритися, але саме цієї миті з кабінету вийшов Неблет. Побачивши нас, він не здивувався. Він вручив Леслі конверт, який вона чомусь не наважувалася розкрити.

— На вас чекають у Белгравії, — сказав Неблет. — Можете їхати.

У Белгравії базувалася штаб-квартира відділу розслідування вбивств. Леслі нервово помахала мені рукою, розвернулася й поскакала коридором геть.

— Оце справжній ловець злодюг, — сказав Неблет. Подивившись на мене, він нахмурився. — А стосовно вас я не знаю, що думати.

— Я активно роблю неоціненний внесок, сер, — сказав я.

— Хитрий лис — ось ви хто, — сказав Неблет. Мені він замість конверта вручив папірець. — Ви працюватимете зі старшим інспектором Томасом Найтінґейлом.

На папірці були написані ім'я інспектора та адреса японського ресторану на Нью-Роу.

— А який це відділ? — спитав я.

— Економічні та незвичайні злочини, наскільки мені відомо, — відповів Неблет. — Там від вас вимагається цивільний одяг, тож не баріться.

«Економічні та незвичайні злочини» — за цією спільною назвою було багато дуже різних вузькоспеціалізованих підрозділів, починаючи від мистецтв і антикваріату й закінчуючи імміграцією та комп'ютерними злочинами. Найголовнішим було те, що процесуального відділу серед цих підрозділів не було. Я пішов від Неблета якнайшвидше, поки він не змінив свою думку, але хочу наголосити на тому, що я в жодному разі не поскакав.