Василь Тибель - Примари Пустомитського болота

– А, Професоре, водички нам приніс. – Жбурнув недопалок коротун. Він залпом осушив половину фляги. – Слухай, мені вже набридло рити ці окопи! Думаєш найшов дурнів задарма копати землю? Плати «бабки»!

– Я знайшов розгадку, ще трохи й ми дістанемо скарб.

– Хватить нам твоїх казок – по горло ситі! – Старший із копачів підніс собі до горла здоровенного тесака, яким він недавно відкривав консерви.

– Коли я розмовляв із дітьми біля джерела, то все зрозумів. Справа в часі. Ми робили все правильно, по стародавньому рукопису, та не врахували різницю в часі. Зараз ми живемо по літньому часу, а раніш ніхто не змінював на літній і зимовий, жили за астрономічним годинником. Ми ж виміряли все за літнім часом, тому й помилилися на годину, а це добра сотня метрів. Значить треба взавтра о п’ятій визначити місце копання. Правда, ми день втратили та похибка не повинна бути значною.

– Чого ждати до завтра? Давай, рити я вже пообідав! – Здоровило зі шрамом на обличчі вхопився за держак лопати. Він не все зрозумів зі слів Професора, але йому дуже кортіло якнайшвидше дістати закопані гроші.

– Ти, що, дурню, хочеш перерити все підніжжя цього горба? Так тобі й до морозів часу не вистачить, – остудив запал напарника Адмірал.

– Ну що ж, тоді ми йдемо загоряти. Я не проти викупатися. А ти, «наука» трудодень нам запиши! І так, щоб весь світловий день, по повній програмі оплатив. Хі – хі – хі! – хихикнув своїм писклявим голоском Зуб. Копачі підвелися й попрямували вниз до води. Невелике озерце біля підніжжя пагорба віддзеркалювала промені полуденного сонця й манило прохолодою. Роздягнені чоловіки підбігли до водойми наповненої зеленкуватою водою.

– А – а – а ! – викрикнув кульгавий і шубовснув у воду. За ним стрибнув і його напарник. Вода від масивних тіл розлетілася в різні боки, а двоє громил опинилися в глинистому мулі. Ще, трохи поборсавшись і обмазавшись багнюкою з ніг до голови, горе-нирці виповзли животами на сухе. Озерце виявилося з дуже мулким дном.

– Зубе, телепню, чого не попередив, що ця клята калюжа така мілка! Я мало в’язи собі не скрутив.

– Звідки ж я знав? Думав тут глибоко, – виправдовувався, як міг, більший із купальників.

Брудні й липкі, вимащені як чорти, вони побрели до джерела й заходилися змивати з себе крижаною водою вже підсохлу глину. Після такого обмивання обоє вибралися на сонце й цокочучи від холоду зубами, продовжували звинувачувати один одного в невдалому купанні.

– Недоумку, чого я з тобою зв’язався? Казав Шеф найди собі пристойного напарника. Взяв на свою голову телепня, нащо я тебе витяг з тюрми?

– Адмірале, погодься, я ж тут ні при чому. Копанка зверху видалася глибокою, та й ти ж першим стрибнув.

– Ти завжди себе вигородиш, а я ще «чахотку» зароблю від цієї води. Навіщо Шефові знадобився той чортів камінь, а що як бородата «наука» нас підставить? Дарма землю ритимемо?

– А як знайдемо скарб, тоді що, ще й із Професором ділитися доведеться?

– Що – повний бовдур? – Адмірал крутнув пальцем коло скроні. – Шеф сказав: «Ніяких свідків. Ваше золото – мій камінь і баста !»

– Як думаєш, Адмірале, тут, справді, є золото?

– Дурниці. Може й було колись, а зараз бачиш як порито. Якщо й було, то давно вже викопане, ще до нас. Наш Професор думає, що він наймудріший. Але хай платить, а ми покопаємо. Ги-ги-ги! – напарники знову гигикнули й, підставивши до сонця померзлі животи, заплющили очі.

Через хвилину вони вже захропли під пекучим сонцем. Професор сидів недалеко від палатки, нагнувшись над клаптиком паперу й усе щось обраховував. Коли він відірвався від паперів і звернув увагу на своїх робітників, на животах у тих аж шкварчало сало під шкурою. Полудневе сонце так спекло шкіру, що та розчервонілася, як у варених раків. Професор заходився будити неборак. Очманілі громили не розуміли, що діється: шкіра на животі пекла, голова гула, а перед очами плили великі темні кола.

– Професоре, я не можу встати! – Спираючись на ватяні ноги, намагався піднятись Зуб.

– Тепловий удар! Боже! Я забув вас попередити, щоб не спали на сонці. Негайно перебирайтеся в тінь і холодне до голови.

Адмірал навкарачки поповз до кущів. За ним хитаючись, як п’яниця після добрячої випивки, почвалав Зуб.

– Чекайте, в мене тут є якийсь крем. – Бородатий професор порився в рюкзаку й дістав тюбик. – Від опіків немає, тільки ось, від комарів, але він також досить жирний.

Двоє невдах схватили крем і стали намазувати свої печені животи.