Василь Тибель - Примари Пустомитського болота

Весь яр був укритий буйною зеленню, яка захищала джерело від сонця, і в цьому холодку, біля старої повислої верби, з-під пластів вапняку хлюпотіло джерельце. Вода в ньому була кришталево-прозора і дуже холодна. Хлопці припали до води. Хто черпав долонями, а хто пив прямо з невеликого озерця, яке утворилося під вербою.

– Крижана! Б’юся об заклад, я можу у джерелі протримати ногу півхвилини.

– Тю, Мишко! Я й до десяти не дорахую, як ти не витерпиш. – Не повірив Василько.

– А ось дивись!

Хлопець вставив у крижану воду ступню. Її зразу ж, ніби, стиснули льодяні лещата, кров зупинилась, а у нозі нестерпно занило і закололо тисячами голок.

– Один, два, три… – лічили хлопці. Та Мишко не дочекався, поки викрикнуть «п’ять» і швидко висмикнув ногу.

– Ну й холодна сьогодні. Позавчора я тримав півхвилини, Сашко не дасть збрехати. – Мишко шукав підтримки у високого, трохи сутулуватого хлопця, що стояв осторонь, та Сашко не поспішав підтверджувати слова друга.

І тут зверху над головами хлопців затріщали кущі.

– Хто цю воду п’є, буде мати добре здоров’я й довго житиме!

До юрби хлопчаків, що галасували, схилом яру спускався бородатий чолов’яга в захисному комбінезоні. Він тримав у руках велику алюмінієву флягу. Хлопці принишкли, вони не любили зустрічей із незнайомцями, тому насторожилися.

– Із цього джерела черпали воду ще найдавніші слов’яни, які селилися тут із незапам'ятних часів.

– А ви щось знаєте про тих слов’ян? – несміло запитав Василько.

– О, звичайно, – відразу пожвавів бородатий. – Я ж професор археології. Тут на цьому пагорбі, біля цього джерела, була найдревніша стоянка людей. Вони прийшли сюди з Південного сходу дуже давно. Навіть є гіпотеза, що прийшли під час великого переселення народів, із далекої Індії.

– Ого! Це ж який шлях. Майже пів глобуса протопали, – встряв у розмову Мишко, він найкраще з усіх знав географію й цим дуже пишався. Він міг, навіть, напам’ять назвати столиці всіх великих держав.

– Виходить, наші предки – індійці? – перехопив ініціативу Василько.

– Не зовсім так; це, по-перше, гіпотеза, а по-друге, можливо саме слов’яни, або ті племена, що жили на наших землях першими заселили Індію. Якщо врахувати, що найдавніша з відомих стоянок розумних людей знаходиться на території нашої Чернігівської області, в Мізині, то можливо й такий варіант, що саме на нашій землі була колиска цивілізації.

– Оце, то так! – загорілись очі в хлопчаків.

– А ви щось знаєте, про ті скарби, що тут постійно шукають? – запитав Василько.

Бородань трохи насторожився, але продовжив розмову.

– Звичайно, знаю, але це, мабуть, просто легенда. Мене набагато більше цікавлять залишки стародавнього побуту цього поселення. А що тут воно було – це безперечно. Ось подивіться!

Він дістав із сумки обтесаний камінець із діркою посередині. На ньому був викарбуваний якийсь знак. Хлопці згуртувалися навколо бороданя й стали роздивлялися знахідку.

– Це дуже цікаве кам’яне вістря стріли, такі використовували тільки шумери. Як відомо, вони жили в стародавній Месопотамії. Яким чином і звідки воно сюди потрапило, для мене велика загадка?

– А все ж, що ви знаєте про ту легенду? Ну, про скарб? Наш дід Охрім казав: що раніше, коли ще цей горб орали, як тільки заглиблювали плуг глибше, то так із-під нього і сипалися срібні монети. – Василько намагався повернути розмову до теми, яка його найбільш цікавила.

– Так, я підняв усі архіви про цю місцину й знайшов цікавий документ: перша згадка про поселення й цей курган ще за князя Тура. Тут була земляна фортеця з підземним ходом, що тягнувся за сотні метрів. В добу татар, коли військо хана підійшло до фортеці, захисники обсипали їх градом стріл і каміння, та коли на третій день облоги розлючені вояки таки вдерлись на вали, там нікого не знайшли: ні вбитих, ні поранених.

Тоді татари вирішили стати табором на цій горі, але коли серед ночі, на болоті за лісом, побачили жахливе створіння схоже на велетенську людину, вони зі страху покинули ці місця, залишивши навіть свій обоз. А гору цю назвали «Шайтан-гора», тобто чортова гора. Можливо, з часом її перейменували в «Сайтанову», а потім трансформувалося, спростилося й вийшло – «Снежкова».

І потім, друга згадка, за часів козацтва, коли фортецю захопили поляки. До кріпості вдерлися польські жовніри і тут знову нікого не знайшли, було враження, що стріляли пусті бійниці. Загін вояків перенишпорив увесь насип і будівлі, що вціліли, але ніякого сліду людей, чи підземного входу. А вночі, вони налякані, покинули цю місцину, побачивши жахіття на болоті.